— Хто цей клієнт?
— Людина, яка піклується про добробут дитини. Яка хоче, щоб вона була жива та здорова.
— Ви хочете сказати, що Меггі у небезпеці?
— Ми непокоїмося, що небезпека може загрожувати вам. А якщо з вами щось трапиться, ми ніколи її не знайдемо.
— Тепер ви погрожуєте мені? — вона вичавила з себе сміх, демонструючи стійкість, якої насправді не мала. — Ви розчарувались у словах і повертаєтеся до насильства.
— Ви помиляєтеся щодо мене, — він нахилився ближче, його обличчя було дуже серйозним. — Аґнес Пул і Мері Робінсон. Обидві мертві. Вам про це відомо?
Вона важко ковтнула.
— Так.
— Ви були свідком у ніч убивства Аґнес Пул. Ви бачили вбивцю. І він, звісно, про це знає.
— Усі знають, хто вбивця, — сказала Роза. — Я чула вчора на вулицях. Доктор Беррі втік з міста.
— Так, це те, про що повідомляють газети. Доктор Натаніель Беррі жив у Вест-Енді. Він знав обох жертв. І намагався вбити третю — проститутку, яка заявила, що врятувалася втечею. Тепер доктор Беррі зник, а це означає, що саме він і є Жнець.
— Хіба це не так?
— Ви вірите всьому, що чуєте на вулицях.
— Але якщо він не вбивця...
— Тоді Вестендський Жнець усе ще у Бостоні, і йому чудово відома ваша особа. Після того що сталося з Мері Робінсон, я б на вашому місці ходив, озираючись. Ми змогли вас знайти, тож зможе і будь-хто інший. Ось чому я так непокоюся через безпеку вашої племінниці. Ви — єдина, хто знає місцезнаходження дитини. Якщо з вами щось станеться... — він помовчав. — Тисяча доларів, міс Конноллі. Це допоможе вам покинути Бостон і знайти собі нове затишне житло. Віддайте нам дитину і отримаєте гроші.
Дівчина нічого не відповіла. Останні слова Мері Робінсон усе ще лунали в її голові: Сховайте дитину. Збережіть її.
Утомившись від мовчання Рози, чоловік підвівся.
— Щойно ви передумаєте, зможете знайти мене тут.
Він уклав їй у руку візитівку, на якій вона побачила ім’я.
Містер Ґарет Вілсон
Паркова вулиця, 5 Бостон
— Добряче обміркуйте мою пропозицію, — сказав джентльмен, — і також подумайте про безпеку дитини. А між тим, міс Конноллі, бережіть себе. Ніколи не знаєш, який монстр шукає тебе.
Він вийшов, залишивши її саму в цій холодній запиленій кімнаті. Роза все ще дивилася на візитівку.
— Ти що, божевільна, Розо?
Вона повернулася на звук голосу Ебена і побачила його у дверях.
— Ти ніколи в житті не побачиш таких грошей. Як ти можеш від них відмовлятися?
Подивившись йому в очі, Роза раптом зрозуміла, чому він переймається. Чому він вплутався в це.
— Він і тобі пообіцяв гроші, так? — спитала вона. — Скільки?
— Достатньо, щоб я погодився.
— Достатньо, щоб відмовитися від власної дитини?
— Ти досі не зрозуміла? Це не моя дитина.
— Аурнія б ніколи...
— Аурнія зробила це. Я вважав, що це моя дитина, і це було єдиною причиною, чому я з нею одружився. Але час розкриває правду, Розо. З часом я дізнався, з якою саме жінкою я одружився.
Вона похитала головою, усе ще відмовляючись вірити в почуте.
— Хто б не був батьком, — сказав Ебен, — він хоче ту дитину. І він має достатньо коштів, щоб заплатити, скільки буде потрібно.
«Достатньо грошей на адвоката, — подумала Роза, — достатньо грошей, щоб купити коштовне кольє своїй коханці. Можливо, навіть достатньо, щоб купити мовчання.
Жоден джентльмен не схоче, щоб стало відомо про дитину, яку народила йому бідна коханка, що лише рік тому прибула з Ірландії».
— Візьми гроші, Розо, — сказав Ебен.
Вона підвелася.
— Я ліпше голодуватиму, ніж зраджу її.
Він вийшов за нею з кімнати до передніх дверей.
— У тебе небагатий вибір. Як ти годуватимеш себе? Де житимеш?
Коли вона вийшла на вулицю, він крикнув:
— Сьогодні вони були чемними з тобою, але наступного разу тобі так не пощастить.
На її полегшення, Ебен не пішов за нею. Ніч ставала дедалі холоднішою, і Роза тремтіла, повертаючись до провулку Фішері. Вулиці були пустельними, і невидимі пальці вітру жбурляли сніг, який крутився й покривався зморшками під її ногами. Раптом вона зупинилася і обернулась. Вона щойно почула кроки? Дівчина вдивлялася у гостру імлу, але нікого не побачила позаду. Не проходити біля Меггі, не сьогодні. Вони можуть стежити за тобою. Прискоривши крок, йшла до провулку Фішері, прагнучи сховатися від вітру. Якою ж дурною вона була, що дозволила Ебену виманити її з відносного затишку її житла, яким би жалюгідним воно не було. Бідолашний Тупий Біллі був кращою людиною, кращим другом, яким Ебен ніколи б не зміг стати.