— Він зберіг гостроту розуму.
— Як і гостроту язика.
Джулія розсміялась у відповідь.
— Так, і те, й інше. Ось чому я була така вражена, коли знайшла його на підлозі. Він здавався таким непохитним.
— Я радий, що ви опинилися там. Дякую за все, що ви зробили, — Том торкнувся її плеча, і Джулія почервоніла, відчувши тепло його руки. — Він не той чоловік, з яким легко мати справу. Можливо, через це він так і не одружився, — Том поглянув на історію хвороби. — Але на паперах у нього все чудово.
— Я забула. Генрі казав мені, що його внучатий племінник— лікар.
— Так, але не того профілю. Я спеціалізуюся на інфекційних захворюваннях. Доктор Джарвіс каже, що можуть бути проблеми зі старим серцем.
— Він хоче поїхати додому. Генрі просив мене зателефонувати якомусь чоловікові на ім’я Варт, щоб той відвіз його на човні.
— Ви жартуєте? — Том поглянув на неї. — Варт іще живий?
— Що ми будемо з ним робити?
— Ми? — він згорнув історію хвороби. — Як Генрі спромігся вплутати вас у це?
Вона зітхнула.
— Я почуваюся відповідальною, якоюсь мірою. Це через мене він рився у тих коробках і самотужки мусив їх тягати. Можливо, це було для нього занадто, тому він і знепритомнів.
— Ви не можете примусити Генрі робити те, чого він не хоче. Коли я розмовляв з ним минулого тижня, він здавався таким захопленим, яким я не бачив його кілька років. Зазвичай він примхливий і засмучений. А зараз — лише примхливий.
За ширмою пролунав голос Генрі:
— Я це почув.
Том скривився і поклав історію хвороби. Він підійшов до ліжка Генрі і відсунув ширму.
— Ти прокинувся.
— Багато ж тобі знадобилось часу, щоб дістатися сюди. Тепер ходім додому.
— Овва! Що за поспіх?
— Ми з Джулією ще маємо роботу. Ще щонайменше двадцять коробок. Де вона?
Вона підійшла до Тома біля ширми.
— Уже надто пізно, щоб їхати додому. Чому б вам ще не поспати?
— Лише якщо ви пообіцяєте забрати мене додому завтра.
Вона подивилась на Тома.
— Що думаєте?
— Залежить від доктора Джарвіса, — сказав він. — Лише з його дозволу я допоможу вам відвезти Генрі додому завтра вранці. І залишуся з ним на кілька днів. Просто пересвідчитися, що все добре.
— О, чудово! — радісно вигукнув Генрі. — Ти залишаєшся!
Том здивовано усміхнувся до свого двоюрідного діда.
— Чому б ні, Генрі? Так приємно, коли тобі раді!
— Ось ти і витягнеш усі ті ящики з підвалу.
Був уже майже вечір, коли вони привезли Генрі на поромі додому. Хоча доктор Джарвіс і наказав йому вирушати одразу до ліжка, звісно ж, Генрі цього не зробив. Натомість він розташувався на вершині підвальних сходів і вигукував накази Тому, який тягав ящики нагору. Коли того вечора Генрі нарешті вирушив до своєї спальні, геть виснажений був не він, а Том.
Зітхнувши, Том опустився у крісло біля каміна і сказав:
— Може, йому і вісімдесят дев’ять, але він усе ще може вичавити з мене всі соки. А якщо я наважуся знехтувати ним, він застосує свій нещадний ціпок.
Джулія відірвала погляд від коробки з паперами, які вона саме розкладала.
— Він завжди був таким?
— Скільки я його пам’ятаю. Саме тому він живе сам. Ніхто з нашої родини не хоче мати з ним жодних справ.
— Тоді чому ви тут?
— Бо я єдиний, кому він ще дзвонить. Генрі ніколи не мав дітей. Схоже, що я виконую їхні обов’язки, — Том поглянув на неї з надією. — Хочете всиновити уживаного дядечка?
— Ні, навіть за умови, що у комплекті йдуть чотириста пляшок витриманого вина.
— О, то він познайомив вас зі своїм винним погребом?
— Минулого тижня ми зробили колекцію дещо біднішою. Але наступного разу, коли якийсь чоловік захоче мене напоїти, я б хотіла, щоб він був по інший бік межі старості.
Вона знову занурилася у папери, які вони того вечора витягли з коробки номер п’ятнадцять. Це була зв’язка старих газет, більшість із яких датована кінцем дев’ятнадцятого сторіччя і не мала жодного стосунку до історії Норріса Маршалла. Якщо потяг до зберігання непотребу передавався на генетичному рівні, то Гільда Чемблетт успадкувала його від своєї прапрабабусі Маргарет Пейдж, яка, здавалося, також ніколи нічого не викидала. Тут були старі видання «Бостон пост» і «Вечірньої стенограми», а сторінки вирізок були такими крихкими, що розпадалися від доторку. Також там були листи, десятки з яких адресовані Маргарет. Джулія не могла відірватися від читання, заінтригована можливістю зазирнути в життя жінки, яка більше ста років тому жила в її будинку, ходила тією самою підлогою, підіймалася тими самими сходами.