Докторка Маргарет Тейт Пейдж прожила довге і багате на події життя, судячи з листів, які вона збирала роками. І які листи! Вони надходили від видатних лікарів з усього світу. А ще від любих онуків, які мандрували Європою. Вони описували їжу, яку куштували; одяг, який носили; розмови, які вели.
«Як прикро, що сьогодні ніхто не пише листів, — подумала Джулія, захоплюючись любовною історією когось із онуків. — Що можна буде дізнатися про мене через сто років після моєї смерті?»
— Щось цікаве? — спитав Том. Вона здригнулася, помітивши, що він стоїть позаду, зазираючи через плече.
— Це все вам має бути цікаво, — відповіла Джулія, намагаючись зосередитися на листі, а не на його руці, яка тепер лежала на спинці її стільця. — Це ж усе про вашу родину.
Він обійшов навколо столу і сів навпроти неї.
— Ви справді тут через той старий скелет?
— Гадаєте, є інша причина?
— Просто це має забирати левову частку вашого особистого життя. Риття в усіх тих ящиках, читання цих листів.
— Ви не знаєте, що у мене зараз за життя, — сказала вона, дивлячись на документи. — Це неабияк відволікає.
— Ви кажете про ваше розлучення, так? — коли вона подивилась на нього, Том пояснив. — Генрі розповів мені про це.
— Генрі розповів вам дуже багато всього.
— Дивує, як багато він про вас дізнався лише за одні вихідні.
— Він мене напоїв. Я розбазікалася.
— Та людина, з якою я бачив вас минулого тижня в саду, це був ваш колишній чоловік?
Вона кивнула.
— Річард.
— З вашого дозволу, я б не назвав ту розмову дружньою.
Вона відкинулася на стільці.
— Я взагалі не впевнена, що розлучені пари можуть мати дружні стосунки.
— Таке трапляється.
— Ви кажете, судячи з власного досвіду?
— Я ніколи не був одружений. Але мені подобається думка, що дві людини, які колись кохали одне одного, назавжди залишаться пов’язаними між собою.
— О, це звучить чудово, правда? Вічне кохання.
— Ви у нього не вірите?
— Можливо, сім років тому я й вірила, коли одружувалася. Тепер я вважаю, що Генрі мав рацію. Краще залишатися на самоті й збирати колекцію вин. Чи мати собаку.
— Чи вирощувати сад?
Вона поклала на стіл лист, який читала, і подивилась на Тома.
— Так. Вирощувати сад. Краще спостерігати, як щось росте, аніж як помирає.
Том відкинувся на стільці.
— Ви знаєте, коли я на вас дивлюся, у мене виникає дивне відчуття.
— Про що ви?
— Мені здається, що ми зустрічались раніше.
— Ми зустрічались. У моєму саду.
— Ні, до того. Присягаюсь, я бачив вас раніше.
Вона роздивлялася віддзеркалення вогнища, яке танцювало в його очах. Такого привабливого чоловіка, як ти, я б точно запам'ятала.
Він подивився на купу документів.
— Так, гадаю, що я мушу вам допомогти, — він підтягнув до себе кілька верхніх сторінок. — Ви казали, що ми шукаємо будь-яку згадку про Розу Конноллі?
— Рийте. Вона член вашої родини, Томе.
— Гадаєте, то були її кістки у вашому саду?
— Я лише знаю, що її ім’я постійно згадується у тих листах від Олівера Венделла Голмса. Вона справила на нього велике враження, як для бідної ірландської дівчини.
Він поринув у читання. Надворі посилювався вітер, і хвилі билися об скелі. Тяга у каміні змушувала полум’я тремтіти.
Стілець Тома несподівано скрипнув, чоловік нахилився уперед.
— Джуліє!
— Так?
— Чи Олівер Венделл Голмс підписував свої листи самими лише ініціалами?
Вона поглянула на аркуш, який він підсунув до неї.
— О боже! — вигукнула вона. — Ми мусимо показати це Генрі.
22
Цього вечора не мало значення, що він — син фермера.
Норріс віддав свій капелюх та пальто покоївці і відчув різкий, майже фізичний біль від усвідомлення страшного факту: на його жилеті бракувало ґудзика. Але дівчина зробила реверанс і так само шанобливо схилила голову, як і перед добре вдягненою парою перед ним. І лише теплі слова очікували на Норріса, коли він увійшов і привітався з доктором Гренвіллом.
— Містере Маршалл, ми щасливі, що ви приєдналися до нас цього вечора, — сказав декан. — Дозвольте відрекомендувати вам мою сестру, Елайзу Лекевей.
Те, що ця жінка була матір’ю Чарльза, було помітно одразу. Вона мала такі само блакитні очі та бліду шкіру, бездоганно білу навіть у середньому віці. Але її погляд був значно відкритіший, ніж у її сина.
— Ви той молодий чоловік, про якого мій Чарльз такої високої думки, — промовила Елайза.