Зніяковівши від погляду Венделла, Норріс повернувся, щоб роздивитись кімнату. Скільки людей у цей момент перешіптуються про нього? Незважаючи на зникнення доктора Беррі, підозри щодо Норріса, напевне, лишилися у багатьох.
— Що з обличчям? — вигукнув Венделл. — Намагаєшся вдавати винного?
— Задумався, скільки людей тут усе ще думають, що то був я. — Гренвілл не запросив би тебе, якби мав якісь сумніви. Норріс потиснув плечима.
— Запрошення отримали всі студенти.
— Ти знаєш чому, правда? Подивись довкола.
— На що?
— Усі ці юні леді шукають чоловіків. Не кажучи вже про всіх їхніх розпачливих матусь. Ти бачиш, що студентів-медиків не вистачає на всіх.
Норріс розсміявся на це.
— Ти, певно, у раю.
— Якби це справді був рай, тут не було б стільки вищих за мене дівчат, — він помітив, що Норріс поглядає не на дівчат, а на стіл з наїдками. — Гадаю, зараз не леді цікавлять тебе у першу чергу.
— Безсумнівно, це соковита шинка ось там.
— То пропоную з нею познайомитися.
Біля устриць вони зустріли Чарльза та Едварда.
— Є новини стосовно доктора Беррі, — сказав Едвард. — Його бачили у Лексінґтоні вчора ввечері. Нічна варта шукає там зараз.
— Три дні тому він був у Філадельфії, — додав Чарльз, — а позавчора — у Портленді.
— А тепер він у Лексінґтоні? — Венделл хмикнув. — Цей чоловік справді має крила.
— Саме так дехто його зображує, — мовив Едвард і поглянув на Норріса.
— Я ніколи не казав, що він має крила, — відповів той.
— Але та дівчина казала. Та дурна ірландка, — Едвард віддав свою тарілку з порожніми устричними мушлями служниці й тепер обмірковував, що б скуштувати іще з широкого вибору страв. Там були пудинги у формі віяла та свіжа тріска під шубою.
— Спробуй один з дивовижних медових пирогів, які приготував наш кухар, — запропонував Чарльз. — Мені вони завжди смакували найбільше.
— А ти хіба не їси?
Чарльз витяг хустинку і доторкнувся до брови. Його обличчя було світло-рожевим, як після танцю, але музики ще не починали грати.
— Боюсь, я не маю апетиту сьогодні. Перед цим тут було доволі прохолодно. Мати наказала їм додати жару, але вони, здається, перебільшили.
— Як на мене, температура ідеальна, — Едвард повернувся і поглянув на струнку брюнетку в рожевій сукні, яка прослизнула повз них. — Перепрошую, джентльмени. Гадаю, мій апетит переключився на інші речі. Венделле, ти знайомий з тією дівчиною, чи не так? Не міг би ти мене відрекомендувати?
Коли Едвард і Венделл вирушили навздогін за брюнеткою, Норріс нахмурився і спитав Чарльза:
— Тобі зле? Маєш нездоровий вигляд.
— Я справді не в тому стані, щоб бути тут. Але мати наполягає.
— Твоя мати мене приємно вразила.
Чарльз зітхнув.
— Так, вона вміє вразити кожного. Сподіваюсь, тобі не довелося слухати її промову про те, що жінкам варто ставати лікарями.
— Лише трохи.
— Ми змушені слухати це весь час. Особливо бідолашний дядечко. Він каже, що це спричинить заколоти, якщо він коли-небудь наважиться приймати жінок до коледжу.
Музики почали настроювати свої інструменти, і пари вже стали збиратися, а хто був сам, шукав можливого партнера для танцю.
— Гадаю, мені час іти, — сказав Чарльз і знову торкнувся брови. — Я справді почуваюся дуже погано.
— Що сталося з твоєю рукою?
— А, це той поріз під час розтину. Він трохи набряк.
— Твій дядечко оглянув його?
— Якщо стане гірше, я йому покажу, — Чарльз повернувся, щоб піти, але його шлях із усмішками перетнули дві юні леді.
Вища, темноволоса, вдягнена у ніжно— зелену сукню, сказала:
— Ми дуже сердиті на вас, Чарльзе. Коли ви знову нас відвідаєте? Чи ви маєте причину нас зневажати?
Чарльз стояв, витріщившись на них.
— Прошу вибачення, я не мав жодних...
— О, заради бога, — сказала нижча. — Ви обіцяли приїхати до нас минулого березня, пам’ятаєте? Ми були такі розчаровані, коли ваш дядечко прибув до Провіденса без вас.
— Я мав готуватися до іспитів.
— Ви все одно могли б приїхати, лише на два тижні. Ми планували прийом для вас, а ви його пропустили.
— Наступного разу, я обіцяю! — сказав Чарльз, жадаючи піти. — Перепрошую, але, боюся, я маю напад лихоманки.