— Ви не збираєтеся танцювати?
— Я почуваюся незграбним сьогодні, — він кинув відчайдушний погляд на Норріса. — Але дозвольте мені відрекомендувати вам одного з найбільш блискучих моїх одногрупників, містера Норріса Маршалла з Бельмонта. А це — сестри Веллівер з Провіденса. Їхній батько, доктор Шервуд Веллівер, один із друзів мого дядечка.
— Один із найкращих друзів, — додала вища леді. — Ми приїхали до Бостона на місяць. Я Гвендолін. Вона — Кітті.
— То ви також збираєтеся стати лікарем? — спитала Кітті, роздивляючись Норріса. — Здається, усі джентльмени, яких ми зустріли цими днями, — лікарі. Або збираються ними стати.
Музики почали гру. Норріс мигцем помітив невеличкого Венделла, який кімнатою вів на танець значно вищу за нього білявку.
— Ви танцюєте, містере Маршалл?
Він подивився на Гвендолін. І раптом усвідомив, що Чарльз примудрився вислизнути, і, втікаючи, покинув його наодинці з сестрами Веллівер.
— Боюся, не дуже добре, — зізнався Норріс.
Проте обидві леді усміхнулись.
Кітті сказала:
— Ми чудові викладачки.
Окрім того, що сестри Веллівер були чудовими викладачками, вони ще й доволі терпляче витримували його хибні кроки, неправильні повороти, коли він інколи плутався під час кадрилі, тоді як інші пари вправно кружляли навколо них.
Венделл, який танцював поруч, нахилився, щоб пошепки застерегти:
— Бережися цих сестер, Норрісе. Вони з’їдять живцем будь-якого прийнятного холостяка!
Але Норріс був зачарований самим лише перебуванням у їхній компанії. Цього вечора він був затребуваним молодим чоловіком з перспективами. Він танцював кожний танець, пив забагато шампанського і їв забагато пирогів. І він дозволив собі, лише цього вечора, уявити майбутнє з багатьма такими прийомами.
Одним із останніх гостей Норріс надягнув пальто і покинув будинок. Падав сніг, розкішні великі клапті кружляли в повітрі, наче м'які пелюстки. Він стояв на вулиці Бікон з піднятим угору обличчям, вдихав на повні груди, насолоджуючись свіжим повітрям після виснажливих танців. Сьогодні доктор Альдус Гренвілл показав усьому Бостону, що Норріс Маршалл заслуговує бути прийнятим у суспільство. Він вартий того, щоб долучитися до вищого кола.
Норріс засміявся і впіймав язиком сніжинку. Усе найкраще попереду.
— Містере Маршалл, — почувся шепіт.
Здригнувшись, він повернувся і поглянув у темряву. Спершу чоловік не побачив нічого, окрім снігу, що падав. Потім із білої завіси виникла фігура, обличчя виглядало з обірваного плаща. Вії були вкриті льодом.
— Я боялася, що проґавлю вас, — сказала Роза Конноллі.
— Що ви тут робите, міс Конноллі?
— Я не знаю, до кого ще звернутися. Я втратила роботу і не маю куди піти, — вона озирнулась через плече, потім знову поглянула на нього. — Вони розшукують мене.
— Нічна варта більше не цікавиться вами. Уже не потрібно від них переховуватися.
— Я боюся не Нічної варти.
— Тоді кого?
Її підборіддя налякано смикнулося, коли двері будинку доктора Гренвілла відчинилися і назовні бризнуло світло.
— Дякую вам за чудовий вечір, докторе Гренвілл, — промовив гість, що виходив.
Норріс швидко повернувся і пішов геть, наляканий, що хтось побачить, як він розмовляє з цією обідраною дівчиною. Роза пішла за ним. Лише коли вони відійшли вулицею Бікон доволі далеко, майже до самої ріки, вона його наздогнала.
— Вам хтось погрожує? — спитав Норріс.
— Вони хочуть забрати її у мене.
— Кого забрати?
— Дитину моєї сестри.
Він поглянув на Розу, але її обличчя було сховане під каптуром плаща. Усе, що він побачив крізь завісу лапатого снігу, було мерехтіння блідої щоки.
— Кому вона потрібна?
— Я не знаю, хто вони, але знаю, які вони лихі. Гадаю, через них померла Мері Робінсон. І міс Пул. Тепер я єдина, хто досі жива.
— Вам не варто хвилюватися. Я чув від дуже впливових людей, що доктор Беррі втік із Бостона. Вони його знайдуть дуже скоро.
— Але я не думаю, що доктор Беррі є вбивцею. Я гадаю, він втік, рятуючи своє життя.
— Утік від кого? Від тих таємничих людей?
— Ви не вірите жодному моєму слову, чи не так?
— Я не розумію, про що ви говорите.
Вона повернулась до нього. Під тінню каптура її очі блищали від світла, яке відбивалось од снігу.
— Того дня, коли ховали мою сестру, Мері Робінсон прийшла на цвинтар, щоб поговорити зі мною. Вона питала про дитину. Сказала сховати та берегти її.
— Вона казала про дитину вашої сестри?
— Так, — Роза ковтнула. — Я більше ніколи не бачила Мері. Потім почула, що її вбили. А знайшли її ви.