— Який зв’язок між тими вбивствами і вашою племінницею? Я не розумію.
— Гадаю, що саме її існування — це загроза для когось. Живий доказ скандальної таємниці, — вона повернулася й оглянула темну вулицю. — Вони полюють на нас. Змусили мене піти з моєї оселі. Я не можу ходити на роботу, тож я не можу платити годувальниці. Я навіть не можу наблизитись до її дверей, бо вони можуть побачити мене там.
— Вони? Ті лихі люди, про яких ви розповідаєте?
— Вони хочуть забрати її. Але я не віддам її ні за які гроші, — вона повернулась до нього, її очі палали у темряві. — У їхніх руках, містере Маршалл, вона не врятується.
Дівчина сказилася. Він дивився в її очі і розмірковував, чи такий вигляд має божевілля. Пригадав свій нещодавній візит до неї у тому жалюгідному будинку, коли він думав, що Роза Конноллі врятувалась і залишилася при здоровому глузді. З того часу щось змінилося, змусило її перейти межу і опинитися в уявному світі, сповненому ворогів.
— Вибачте, міс Конноллі, я не знаю, чим можу вам допомогти, — сказав Норріс і відійшов. Рушив у бік своєї оселі. Його черевики залишали дві борозни на пернатому снігу.
— Я прийшла до вас, бо думала, що ви інший. Кращий.
— Я просто студент. Що я можу вдіяти?
— Вам байдуже, чи не так?
— Убивства у Вест-Енді розкрито. Про це було в усіх газетах.
— Вони хочуть, щоб ви повірили, що їх розкрито.
— Це відповідальність Нічної варти, а не моя.
— Певна річ, ви переймалися, коли були на гачку.
Він продовжував крокувати, плекаючи надію, що вона втомиться ходити за ним. Але вона переслідувала його, як надокучливий собака.
— Тепер усе добре, коли ви зіскочили з гачка, правда? — не заспокоювалась Роза.
— Я не маю повноважень розслідувати те, що сталося.
— Ви бачили створіння на власні очі. Ви знайшли тіло бідолашної Мері.
Він повернув до неї обличчя.
— А чи відомо вам, який я був близький до того, щоб втратити своє становище через це? Я маю з’їхати з глузду, щоб ставити нові питання в цій справі. Достатньо буде кількох пліток, щоб я втратив усе, над чим працював. Мені доведеться повертатися на батькову ферму.
— Невже так жахливо бути фермером?
— Так! Коли я прагну значно більшого.
— І ніщо не може стати на заваді вашим прагненням, — гірко промовила Роза.
Норріс подивився у бік будинка доктора Гренвілла. Подумав про шампанське, яке пив, і про елегантно вдягнених леді, з якими танцював. Колись його прагнення були більш скромними. Заробити вдячність своїх пацієнтів. Відчути задоволення від перемоги у боротьбі за життя дитини, вирвавши її з пащі смертельної хвороби. Але сьогодні, у будинку доктора Гренвілла, перед ним промайнули можливості, про які він не міг навіть мріяти. Світ комфорту, який одного дня може стати його, якщо він не наробить помилок, не дозволить собі оступитися.
— Я не думала, що вам буде байдуже, — сказала дівчина. — Але тепер я бачу, що вам не байдужі лише ваші шановні друзі у їхніх великих будинках.
Зітхнувши, він подивився на неї.
— Це не тому, що мені байдуже. Просто тому, що я нічим не можу зарадити. Я не поліцейський. Я не можу втручатися. Раджу і вам покинути цю справу, міс Конноллі, — він відвернувся.
— Я не можу покинути, — сказала вона. Її голос раптом надірвався. — Я не знаю, куди ще піти...
Норріс зробив ще кілька кроків і сповільнився. Зупинився. Вона тихо плакала позаду. Повернувшись, він побачив, як вона втомлено притулилась до брами. Її голова безсило опустилася. Це була Роза Конноллі, яку він ніколи раніше не бачив. Зовсім не та зухвала дівчина, яку він зустрів у лікарняній палаті.
— Вам немає де ночувати? — спитав він і побачив, як вона хитає головою. Він поліз до кишені. — Якщо це через гроші, то ось, візьміть усе, що в мене є.
Раптом, розпрямившись, Роза подивилась на нього.
— Я прошу не для себе. Це для Меггі. Це все заради Меггі, — вона сердито провела рукою по обличчю. — Я прийшла до вас, бо вважала, що ми маємо щось спільне. Ми обоє бачили створіння. Ми обоє знаємо, на що воно здатне. Ви можете не боятися його, але я боюся. Воно хоче дитину. Тому воно полює на мене, — Роза глибоко вдихнула і запахнула плащ щільніше, наче хотіла відокремитися від ночі. — Я вас більше не потурбую, — сказала дівчина і повернулася.
Він дивився, як вона йде геть, маленька фігура розчинялася у завісі снігу, що падав.
«Моя мрія — рятувати життя, — подумав Норріс, — героїчно битися біля нескінченних ліжок хворих. Але зараз, коли єдина дівчина, яка не має більше друзів, потребує моєї допомоги, я не можу лишатися осторонь».