Роза побігла за ними.
— Перепрошую, сер! Містер Маршалл, чи не так?
Найвищий зі студентів обернувся. Це був той чорнявий юнак, що перед тим ставив під сумнів доцільність кровопускання породіллі. Студент, який зростав на фермі. Погано підігнаний одяг видавав його походження з більш скромного середовища, ніж одногрупники. Роза достатньо довго працювала швачкою, щоб упізнати добрий одяг, а його костюм був не надто високої якості, вовняна тканина була тьмяною та безформною, їй бракувало гарного оздоблення. Його товариші вже виходили з палати, і містер Маршалл стояв в очікуванні. Він мав втомлені очі і, як їй здалося, надто змучене обличчя, як для молодої людини. На відміну від інших, він дивився на неї прямо, як на рівну собі.
— Вибачте, я випадково почула, що ви казали доктору, — мовила Роза, — щодо кровопускання.
Юнак похитав головою:
— Боюсь, я висловився надто прямолінійно.
— То це правда? Те, що ви сказали.
— Я лише описував свої спостереження.
— Чи я помиляюся, сер? Я маю дозволити йому пустити кров моїй сестрі?
Він вагався. Кинув погляд на сестру Пул, яка несхвально спостерігала за ними.
— Я не маю достатньої кваліфікації, щоб давати поради. Я лише першокурсник. Доктор Крауч — мій наставник і чудовий лікар.
— Я дивилася, як він пускав їй кров три рази, і кожного разу медсестри казали, що це допоможе. Але Бог свідок, жодних поліпшень. Щодня я бачу лише... — вона замовкла, а потім розплакалася. Зрештою тихо промовила: — Я лише хочу, щоб Аурнії стало краще.
Сестра Пул утрутилася в їхню розмову:
— Ви питаєте студента-медика? Гадаєте, він більш обізнаний за доктора Крауча? — Вона фиркнула. — Це все одно, що питати помічника конюха, — із цими словами медсестра вийшла з палати.
Якусь мить містер Маршалл мовчав. Лише коли кроки сестри Пул стихли за дверима, він знову почав говорити, його слова лунали спокійно, але підтвердили найгірші побоювання Рози.
— Я б не став пускати їй кров, — казав він тихо, — навряд чи це допоможе, скоріше навпаки.
— Що б ви зробили, якби вона була вашою сестрою?
Чоловік з жалем подивився на Аурнію, яка вже спала.
— Я б допоміг їй сісти на ліжку. Наклав холодний компрес від гарячки й додав би морфін від болю. Я б переконався, що вона вживає достатньо їжі та рідини. І спокій, міс Конноллі. Якби моя сестра так страждала, я б міг допомогти лише цим, — він подивився на Розу, — спокій, — сумно повторив студент і пішов геть.
Роза витерла сльози і повернулася до ліжка Аурнії, пройшовши повз жінку, яку нудило у таз, й іншу, чия нога була червона та розпухла від бешихового запалення. Жінки, які народжують, жінки, які страждають. Надворі був листопад і йшов холодний дощ, але тут, усередині, розпечена грубка та зачинені вікна укупі із задушливим і смердючим повітрям підтримували нездорову атмосферу.
«Можливо, я помилилася, коли привезла її сюди? — думала Роза. — Чи не краще було б доглядати її вдома, де вона б не слухала цілу ніч цей жахливий стогін, ці жалібні скиглення?» Кімната, яку вони винаймали, була тісна й холодна, і доктор Крауч порадив Аурнії перебратися до лікарні, де йому було б простіше піклуватися про неї. «З огляду на становище, у якому опинилася ваша сестра, — казав він, — платня буде такою, яку ваша родина зможе собі дозволити. Гаряча їжа та кваліфікований медичний персонал — ось що чекатиме на неї у лікарні», — запевняв їх доктор Крауч.
«Але він не казав про це», — думала Роза, дивлячись на ряд ліжок із жінками, які переживали жахливі страждання. Її погляд зупинився на Бернадетті, яка вже лежала тихо. Роза повільно наблизилася до її ліжка, подивилась на молоду жінку, яка лише п’ять днів тому весело сміялася, тримаючи на руках свого новонародженого сина.
Бернадетта більше не дихала.
3
— Скільки ще триватиме цей клятий дощ? — вигукнув Едвард Кінгстон, дивлячись на зливу.
Венделл Голмс випустив кільце диму від сигари, яке вилетіло з-під даху лікарняної веранди і розчинилося у струменях дощу.
— Де твоя витримка? Може здатися, що ти поспішаєш на побачення.
— Так і є. З келихом чудового кларета.
— Ми збираємося до «Урагану»? — спитав Чарльз Лекевей.
— Якщо мій екіпаж коли-небудь з’явиться, — Едвард подивився на дорогу, звідки долинав кінський тупіт, а екіпажі проносилися, здіймаючи грудки бруду.
Хоча Норріс Маршалл також стояв на лікарняній веранді, прірву, яка розділяла його з рештою студентів, міг помітити кожен, хто навіть ненавмисне ковзнув би поглядом по чотирьох молодиках. Норріс нещодавно приїхав до Бостона, сільський хлопчик з Бельмонта, який самотужки вивчав фізику за позиченими книжками, а з учителем латини розраховувався яйцями та молоком. Він ніколи не був у таверні «Ураган», навіть не знав, де це. Його одногрупники, усі випускники Гарвардського коледжу, пліткували про людей, яких він не знав, обмінювалися жартами, яких він не розумів, але вони не докладали жодних зусиль, щоб позбутися його присутності, їм не потрібно було цього робити. І без того було зрозуміло, що він не належить до їхнього соціального кола.