Чарльз завив.
— Мамо, будь ласка, — прошепотів він, — не дозволяй їм.
Елайза у відчаї подивилась на брата.
— Невже немає іншого виходу, Альдусе? Завтра йому стане краще. Якщо ми можемо почекати...
— Якби він показав нам свою руку раніше, — сказав Гренвілл, — я б міг зупинити процес. Кровопускання на початковому етапі дало б витекти отруті. Але тепер занадто пізно.
— Він сказав, що це був лише маленький поріз. Нічого особливого.
— Я бачив і менші порізи, які гноїлися і переходили у гангрену, — сказав доктор С’ювол. — Якщо таке трапилося, то вибору не лишається.
— Мамо, будь ласка, — Чарльз у паніці повернувся до своїх товаришів. — Венделле, Норрісе... не дайте їм це зробити. Не дозволяйте їм!
Норріс не міг нічого пообіцяти, він знав, що має статися. Подивився на скальпель і пилку для кісток, які лежали на столі, й подумав: «Боже милосердний, я не хочу цього бачити». Але він стояв непохитно, бо розумів, що його допомога життєво необхідна.
— Якщо ви відріжете її, дядечку, — промовив Чарльз, — я ніколи не стану хірургом.
— Я хочу, щоб ти прийняв ще одну дозу морфіну, — сказав Гренвілл, — нумо, пий.
— Я ніколи не стану тим, ким ви хотіли!
— Випий, Чарльзе. Випий усе.
Чарльз відкинувся на подушки і тихо схлипнув.
— Це все, чого я прагнув, — простогнав він. — Щоб ви пишалися мною.
— Я пишаюся тобою, хлопче!
— Скільки ви йому дали? — спитав С’ювол.
— Зараз чотири дози. Я не ризикну дати більше.
— Тоді зробімо це, Альдусе.
— Мамо? — закликав Чарльз.
Елайза підвелась і відчайдушно потягнула брата за руку.
— Хіба ти не можеш почекати ще один день? Будь ласка, лише один день!
— Місіс Лекевей, — сказав доктор С’ювол, — через один день може бути занадто пізно.
Він підняв простирадло, відкривши неприродно набряклу руку Чарльза. Вона була надута, наче кулька, а шкіра видавалася зеленувато-чорною. Навіть зі свого місця Норріс відчув сморід гнилої плоті.
— Це вже не просто бешихове запалення, мадам, — сказав С’ювол, — це вже волога гангрена. Тканини омертвіли, а за той короткий час, відколи я прибув, вона набрякла ще дужче, сповнюючись отруйними газами. Уже з’являються червоні прожилки ось тут, ближче до ліктя. Це свідчить про те, що отрута поширюється. До завтра вона, беззаперечно, досягне плеча. А тоді нічого, навіть ампутація, її не зупинить.
Елайза стояла з притиснутою до рота рукою і вражено дивилась на Чарльза.
— То більше нічого не можна вдіяти? Немає іншого шляху?
— Я спостерігав дуже багато таких випадків. Люди, чиї кінцівки були розчавлені в аваріях чи пробиті кулями. Я мав змогу переконатися: щойно починається волога гангрена, є дуже обмежений час для протидії. Забагато разів я зволікав і кожного разу шкодував про це. Я вивчив на все життя, що швидше ампутувати завжди краще, ніж пізніше, — він зробив паузу, після якої його голос став більш м’яким і спокійним. — Втратити руку — це не втратити життя. Якщо пощастить, ваш син залишиться з вами, мадам.
— Він мій єдиний син, — прошепотіла Елайза крізь сльози, — я не можу його втратити, бо, присягаюся, я помру!
— Жоден з вас не помре.
— Ви обіцяєте?
— Доля завжди в руках Господа, але я зроблю все, що зможу, — він помовчав і поглянув на Гренвілла. — Можливо, буде краще, якщо місіс Лекевей вийде з кімнати.
Гренвілл кивнув.
— Іди, Елайзо. Будь ласка.
Вона затрималася на мить, з любов’ю подивилась на сина, чиї очі були напівприкриті від дії наркотику.
— Зробіть усе правильно, Альдусе, — звернулась вона до брата. — Якщо ми його втратимо, не буде кому доглянути нас у старості. Ніхто не зможе замінити його.
Гірко ридаючи, вона покинула кімнату.
С’ювол повернувся до трьох студентів-медиків.
— Містере Маршалл, я пропоную вам скинути пальто. Буде багато крові. Містере Голмс, ви триматимете праву руку. Містере Кінгстон, ви — ноги. Містер Маршалл і доктор Гренвілл триматимуть ліву руку. Навіть чотирьох доз морфіну буде недостатньо, щоб притупити біль, і він пручатиметься. Повністю знерухомити пацієнта вкрай необхідно для успішної операції. Єдиний милосердний спосіб ампутації — зробити це швидко, рішуче і без марних зусиль. Ви розумієте, джентльмени?