С’ювол подивився на вогонь, наче знову бачив те поле, британських солдатів, що наступали, міліцію Меріленда, що відстоювала свою землю.
— Усе почалося з гарматного вогню з обох боків, — сказав він. — Потім, коли вони підійшли ближче, почалася мушкетна стрілянина. Ви ще такі молоді, мабуть, ніколи не бачили ушкоджень, які завдає свинцева куля людському тілу. Вона не так пробиває людську плоть, як дробить її, — він знову ковтнув. — Коли все було скінчено, міліція мала двадцять п’ять загиблих і близько сотні поранених. Британці зазнали вдвічі більших втрат.
Того вечора я зробив свою першу ампутацію. Вона була невдала, і я досі не можу пробачити собі свої помилки. Я зробив дуже багато тоді. Не пам’ятаю, скільки ампутацій я зробив на тому полі. Пам’ять схильна перебільшувати, тож я не впевнений, що їх було так багато, як собі уявляю. Звісно, я не наблизився до кількості, яку барон Ларрей, як він стверджує, зробив солдатам Наполеона у битві при Бородіно. Дві сотні ампутацій за один день — ось що він пише. — С’ювол стенув плечима. — Біля Норт-Пойнт я зробив з десяток, але я дуже пишався собою, бо більшість моїх пацієнтів вижила, — він допив свій кларет і знову потягнувся до пляшки. — Я не усвідомлював, як це мало значило.
— Але ви їх врятували, — сказав Едвард.
С’ювол фиркнув.
— На день чи два. Доки у них не почалась лихоманка, — він поглянув на Едварда. — Ви знаєте, що таке піємія, чи не так?
— Так, сер. Це зараження крові.
— Буквально «гній у крові». Це була найстрашніша лихоманка з усіх, коли рани починають виділяти багато жовтої рідини. Деякі хірурги вважають, що гній — це добрий знак, буцімто це означає, що тіло лікує себе. Але я маю цілком протилежну думку. Що це, за великим рахунком, знак робити труну. Якщо не піємія, були інші жахи. Гангрена. Бешихове запалення. Правець, — він повернувся до трьох студентів. — Чи хтось з вас спостерігав коли-небудь правцевий спазм?
Усі троє захитали головами.
— Він починається з судоми щелепи, коли рот стискається у жахливій посмішці. Потім переходить у пароксизмальне згинання рук і витягування ніг. М’язи живота стають жорсткі, як дошка. Раптові спазми змушують торс вигнутися назад з такою силою, що можуть тріснути кістки. І при цьому людина притомна й зазнає таких страждань, що від одного погляду розривається серце, — він поставив порожній келих. — Ампутація, джентльмени, це лише початок страхіть. Інші можуть прийти згодом, — він подивився на студентів. — Ваш друг Чарльз ще може зіткнутися з небезпекою. Усе, що я зробив — це відняв уражену кінцівку. Те, що станеться далі, залежить від його конституції та волі до життя. І від промислу Божого.
Нагорі Елайза припинила співати колискову, але вони чули скрипіння підлоги, коли вона ходила спальнею Чарльза. Уперед і назад, уперед і назад. Якби сама лише материнська любов могла врятувати дитину, не було б медицини потужнішої, ніж та, яку Елайза зараз випромінювала з кожним схвильованим кроком, кожним стурбованим подихом. Чи моя матір схилилася б із такою ж турботою коло мого лікарняного ліжка? Норріс мав лише один непевний спомин, коли він отямився після нездорового сну й помітив самотній вогник свічки біля свого ліжка і Софію, яка схилилася над ним, попестивши його волосся, й прошепотіла: «Моя єдина любов».
Чи це було правдою? Тоді чому ти покинула мене?
У вхідні двері постукали. Вони чули, як покоївка стрімко пройшла коридором, щоб відчинити їх, але доктор Гренвілл не поспішав підводитись. Виснаження прикувало його до стільця, і він сидів нерухомо, слухаючи бесіду коло дверей.
— Чи можу я поговорити з доктором Гренвіллом?
— Вибачте, але у нашому домі сьогодні трапилось горе, і доктор не приймає відвідувачів. Якщо ви залишите свою візитівку, то ми, можливо...
— Скажіть йому, що прийшов містер Претт із Нічної варти.
Гренвілл залишився сидіти, стомлено похитавши головою, не бажаючи чийогось приходу.
— Я впевнена, він із задоволенням поговорить з вами іншим разом, — сказала покоївка.
— Це забере лише хвилину. Він захоче почути ці новини, — вони вже чули важкі кроки Претта всередині будинку.
— Містер Претт, сер, — сказала покоївка, — будь ласка, чи не могли б ви зачекати, доки я спитаю доктора...
Претт з’явився в дверях вітальні, і його погляд пробігся по джентльменах, які зібрались у цій кімнаті.
— Докторе Гренвілл, — сумно сказала покоївка, — я сказала йому, що ви не приймаєте відвідувачів.
— Не хвилюйся, Capo, — сказав Гренвілл і підвівся на ноги, — певно, містер Претт має вагому причину, яка може виправдати його раптове вторгнення.