— Я знаю. Містер Претт розповів мені.
— Тоді ви знаєте все, що і я. На добраніч, містере Маршалл! — вона повернулась.
— Куди ви збираєтесь?
— Я ще не вечеряла.
І навряд чи зроблю це сьогодні.
— Я приніс вам поїсти. Хіба ви не залишитесь?
Вона зупинилась на сходах, уражена несподіваним запрошенням.
— Будь ласка, — сказав Норріс, — заходьте. Тут є ще дехто, хто волів би з вами поговорити.
Роза все ще відчувала біль від його попередніх слів, а гордість підштовхувала її відхилити запрошення. Але її шлунок був порожній, і вона хотіла дізнатися, ким міг бути той дехто.
Дівчина увійшла до кімнати і побачила маленького чоловіка, який стояв коло вікна. Він був їй знайомий, Роза пам’ятала його з лікарні. Як і Норріс, Венделл Голмс був студентом-медиком, але вона одразу помітила різницю між ними.
Перше, на що вона звернула увагу, це висока якість пальта Голмса, яке фахівець пошив спеціально для його вузьких плечей і тонкої талії. Його очі були як у горобця — ясні та уважні. Коли вона роздивлялася його, Роза розуміла, що він також роздивляється її, вивчає й оцінює.
— Це мій одногрупник, — сказав Норріс, — містер Олівер Венделл Голмс.
Маленький чоловік кивнув.
— Міс Конноллі.
— Я вас пам’ятаю, — сказала вона. Бо ви на вигляд наче маленький ельф. Але він навряд чи оцінив би таку спостережливість. — Ви хотіли мене бачити, містере Голмс?
— Через смерть доктора Беррі. Ви вже чули про це.
— Я побачила натовп біля мосту. Там мені сказали, що знайдено тіло доктора.
— Такий розвиток подій значною мірою ускладнює картину, — сказав Венделл, — до завтра газети наведуть жаху. Вестендський Жнець усе ще на волі! Суспільство знову бачитиме монстрів повсюди. Це ставить містера Маршалла у вкрай незручне становище. Можливо, навіть наразить на небезпеку.
— Небезпеку?
— Коли суспільство налякане, воно припиняє бути розсудливим. І може спробувати чинити правосуддя на власний розсуд.
Вона повернулась до Норріса.
— Ах, то ось чому ви раптом вирішили мене послухати. Бо тепер це стосується вас.
Норріс, визнаючи свою провину, кивнув.
— Пробачте мені, Розо. Я мав приділити більше уваги вашим словам минулого вечора.
— Ви соромились навіть бути побаченим зі мною.
— А тепер я соромлюся своєї поведінки стосовно вас. Моїм єдиним виправданням є те, що мені є багато про що подумати.
— О, так! Про ваше майбутнє.
Він зітхнув з таким розпачем, що Роза майже пробачила його.
— У мене немає майбутнього. Більше немає.
— Але що я тепер можу змінити?
— Зараз важливо, — сказав Венделл, — дізнатися правду.
— Правда має значення лише для тих, кого несправедливо звинуватили, — сказала Роза. — Усім іншим нема до неї діла.
— Мені є, — вигукнув Венделл, — а ще було б Мері Робінсон і докторові Беррі. І майбутнім жертвам убивці, я переконаний, також є діло, — він підійшов до дівчини, його погляд був таким гострим, що їй здалося, ніби він проникає їй просто у свідомість. — Розкажіть нам про свою племінницю, Розо. Маленьку дівчинку, яку всі розшукують.
Якийсь момент вона мовчала, зважуючи, наскільки можна довіряти Оліверові Венделлу Голмсу. І вирішила, що немає іншого виходу, окрім як довіритися йому. Вона дійшла до межі і от-от могла знепритомніти від голоду.
— Я розкажу, — промовила Роза, — але спершу... — вона подивилась на Норріса, — ви сказали, що принесли мені поїсти.
Вона їла і розповідала свою історію, перериваючись, щоб відкусити курячої ніжки чи покласти до рота шматок хліба. Зовсім не так їдять усі ті чемні леді, але й їжа ця не була подана на витонченому сервізі зі столовим сріблом. Востаннє Роза їла вранці, сухий шматочок в’яленої скумбрії, який торговець рибою хотів кинути своєму коту, а натомість дав їй, пожалівши дівчину. Кілька монет, які залишив їй Норріс того ранку, вона не витратила на їжу для себе. Замість того Роза поклала їх у руку Біллі й попрохала його віднести гроші Гепзібі.
Принаймні наступний тиждень маленька Меггі буде сита.
А тепер, уперше за кілька днів, вона теж могла наїстися. Що й робила, поїдаючи м’ясо разом з хрящами, висмоктуючи кістковий мозок, залишаючи купу поламаних курячих кісток, обгризених дочиста.
— Ви справді не здогадуєтесь, хто б міг бути батьком дитини вашої сестри? — спитав Венделл.
— Аурнія нічого мені не казала. Хоча вона натякала...
— Так?
Роза помовчала. Вона поклала хліб, її горло стиснулося від споминів.
— Вона прохала мене покликати священника для останньої сповіді. Це було дуже важливо для неї, але я весь час відкладала це. Не хотіла, щоб вона припиняла боротися. Я хотіла, щоб вона жила.