Сталося так, що у тратторії «Фаттура» я сидів поруч із одним мисливцем. І той узявся пояснювати мені, що шпаків зручно ловити в холодні вітряні дні, коли птахи літають ближче до землі, від якої їм трошечки тягне теплом, і ще вони змушені ховатися за пагорбами, що сяк-так захищають їх від рвучкого вітру з моря. За іншої погоди вони завжди шугають у недосяжній височині, мов ті скажені шротини, випущені з рушниці. «Хотів би я, щоб завжди було літо», — сказав я мисливцеві. Але той не одразу второпав, що мої слова були на захист птахів.
Часто, але завжди несподівано заскакують мене своєю виразністю певні пахощі. Щойно вони досягають мене, їхня благодійна повнота навіює спогади, пробуджує давні, забуті відчуття. Саме в цьому полягають справжні зустрічі нашого життя. Пахощі; дорога, устелена сухим листям; капіж води з дірявої ринви. Кілька років тому опинилися ми з Тарковським у замку Сан-Лео. Заворожено слухали, як палахкотять дрова в каміні. Гори за вікнами були ще зелені, але вже трохи припорошені сніжним пилом. Тарковський заплющив очі. Потріскування охоплених полум’ям дров переносило його в рідне село, у Росію…
Відтепер я більше не вірю ні в інтригу роману, ні в піднесеність грандіозного концерту, ні навіть у славу й велич таких міст, як Венеція. Я віддам перевагу нехитрим щирим словам перед вогнем у печі або ж містичній присутності природи. Підозрюю, що мистецтво завжди було й залишатиметься надалі п’янким зіллям, трунком, що забирає нас від власного життя до чужих берегів, знаджуючи в мандрівку, що ніколи не стане нашою.
Я маю знову відшукати стежки, якими ходять люди, не обтяжені марним знанням, де іноді ще спалахують останні вогнища селянських повір’їв, фата-морганні історії, що не пропонують абсолютної істини.
Ми побували в дуже віддаленому місці під Міратойо. Шукали два старих дерева білої черешні. Таки знайшли їх. Залишалося ще днів із десять, щоб ягоди повністю достигли. А тоді вони були твердими, як пацьорки з білої кераміки.
Прийшов Ніно Валентіні зі жмутом колосків у руках, кількома трояндами й оберемком духмяних трав. Він наповнив водою стару керамічну миску й повільно — ніби виконуючи церемонію — спершу занурив у воду троянди, а потім потихеньку розташував навколо них решту зілля. Та перш ніж опустити духмяну зелень у воду, дав мені понюхати рослину кожного виду. Я впізнав траву Луїзу[3] і траву Мадонни[4]. У Пеннабіллі ще й сьогодні заведено зранку вмивати обличчя настояною на них водою.
Я вийшов надвір і складеними човником долонями зачерпнув із миски воду, у якій плавали квіти й зілля. Змочив собі нею обличчя. Мені подобається вперто вірити в те, у що не віриться. Надміру тверезе мислення нашої цивілізації шкодить, заперечуючи геть усе. Часто сенс і краса життя містяться саме в омані. Витираючи обличчя, я дивився на сонце, що піднімалося над гребенем гори Карпенья.
Сьогодні вночі мені наснилося, ніби я йду вздовж річки і якоїсь миті опиняюся в густих заростях очерету. Я мовчки стояв у тому лісі тростини і сторожко прислухався, наче дика тварина, що нарешті знайшла притулок, тікаючи від погоні. Я вдихав повітря, зігріте теплом пожовклого зопрілого листя, що зрідка падало на м'яку землю. Тіло моє було в полоні, проте очі милувалися видовженими водоростями у воді поміж очеретами. Почувся гамір, безперечно здійнятий великим звіром, якому треба було вгамуватися й відсапатися. Я втупив очі в глиб заростей і помітив темну пляму — щось масивне, важке. Одразу подумав про кабана, але сіра шкура була настільки гладкою, що видавалася поголеною. Поверхня більше схожа на тканину, ніж на хутро; до того ж та пляма мала обриси людської постаті. Можливо, якийсь бурлака знайшов собі притулок в очеретах. Чимсь потривожений, він звівся на ноги й обернувся, ніби боячись, що його впізнають. Одяг його був із якісної та благородної вовняної тканини. Яка загадкова причина змусила людину шукати сховку в очеретах, віддавши перевагу дикій природі перед зручною домівкою? Якби я був здатен знайти відповідь на це запитання, то зміг би пояснити своє бажання усамітнитися в очеретах. Спина людини, яку я бачив у лічених метрах від себе, викликала в мене дивне відчуття. Щось у цій постаті наводило мене на думку про Фелліні. Я придивився до округлих форм під одягом, який майже повністю приховував шию й надавав тілу масивнішого вигляду. До того ж вбрання було з тканини, дуже подібної до таких, які Фелліні любив найбільше.
3
Духмяна трава Луїза (
4
Трава Мадонни (