Він знову замовк, тоді помахав мені рукою, прощаючись:
— Тільки ти нікому не розказуй, що мене зустрів.
На його долоні я помітив численні веснянки тютюнового кольору, що їх ми з ним якогось разу перелічили: їх виявилося тоді щось близько тридцяти. Він обережно викараскався з очерету й розчинився в курному світлі.
Я блукаю між великими й темними будинками передмістя. Район, де ніч дихає вологим і брудним повітрям, що ніби поглинає світло після того, як воно розбивається об віконні шибки й розповзається по них, ніби протухлі яйця. Я простую бульварами вздовж обрідних дерев, на яких крячуть ворони, збиваючи з гілок снігову порошу. Учора ввечері за мною ушнурувався якийсь п’яний молодик. Я намагаюся прискорити ходу, але лід не дозволяє. Добігаю до дверей, однак незнайомець не дає мені ввійти. Він витягає з кишені якийсь сувій і починає повільно розгортати його. Я здогадуюся, що там у нього ніж, і починаю кричати. Голос мій зливається з воронячим круканням. Незнайомець підносить розгорнутий сувій мені просто під носа, і я відчуваю гострий запах салямі.
— Дуже смачно, — каже він мені дружнім тоном. — Біжи в крамницю й бери, доки ще не скінчилася. Коштує недорого.
І йде геть. А я залишаюся зі своїм страхом, від якого зробилися ватяними ноги, і поступово цей страх залишає мене.
Наш пароплав відплив із порту Одеси о восьмій вечора. Я знову побачив сходи, що їх Ейзенштейн використав у фільмі «Броненосець “Потьомкін”». Вони ще якийсь час прозирали за підйомними кранами, що опустили свої стріли у води гавані. Одеса справила на мене враження своєрідною курною веселістю. Я пам’ятатиму виноград, який в’ється високо по мурах, несучи мережаний затінок до балкончиків, що виступають із будинків початку дев’ятнадцятого століття. Недорікуваті палацики, обтяжені архітектурними надмірностями й пофарбовані у крикливі інфантильні тони, навряд чи можна назвати елегантними. По-справжньому варті уваги лише лічені будівлі на кшталт Оперного театру або покинутого готелю «Великий Московський», однак мене зачарували заяложені часом фасади як такі. А понад усе заворожує диво одеських двориків, де кублиться неаполітанський світ у мініатюрі. Часто столітні дерева тримають сонце в підвішеному стані, тоді коти і старі сідають у затінку споглядати білизну, розвішану на мотузках для просушування. Я не міг надивитися на обгороджений світлою кроною дерева балкончик, що виступав у центрі величезного цегляного муру. Я подумки оселився на ньому, аби спостерігати згори таємниці життя, яке проходить тут перед очима. Перший порух — це бажання порадити міській владі ретельну реставрацію будинків. Але наступної миті я розкаююся у своїй поспішності: не варто знищувати сліди часу; а часу притаманні старість і недуги. Одеса подібна до забутого скаменілого сну або до театру маріонеток усього світу.
Ми приїхали в «Артек», міжнародний дитячий табір, яким дбайливо й уміло керує Михайло Сидоренко. Пішки вирушили в Гурзуф. Маленьке містечко, що своїми численними вуличками спускається до кам’янистого пляжу. Старі татарські будинки почасти затуляють небо дерев’яними балконами. Пройшовши вузьку доріжку з залишками асфальту, ми нарешті дісталися будинку Чехова, купленого письменником у 1900 році за 3000 рублів. Саме тут він почав писати «Три сестри». Хвилі розбиваються об скелю, яка своїм виступом захищає бухту від моря. Невелика тераса, на якій можна сховатися від дощу й сонця, виходить у маленький сад із двома кипарисами, очеретом і розмаєм квітів. Крик чайки, що пролітала над будинком, на мить оживив чайку, зображену на килимку над скромним залізним ліжком великого митця, який хворів на сухоти. У саду я намагався зупинятися в тих місцях, які міг би обрати він сам, і тоді мої очі бачили бурхання моря в бухті й напоєні сонцем зелені крони дерев.
Я надибав Леніна, який сидить у міському парку Гурзуфа. Нарешті здійснилося його бажання відкрити світлі обрії вказівним перстом піднесеної руки. Дівчата фотографуються, спираючись на його лискучі бронзові коліна. Потім прогулюються набережною, лузаючи насіння або гризучи кукурудзяні качани, які тут-таки продають місцеві тітки.