У мене викликав приплив ніжності великий круглий стіл у залі на першому поверсі Лівадійського палацу, де 1943 року зустрічалися Сталін, Рузвельт і Черчилль, щоб розділити Європу в кінці останнього світового конфлікту. На другому поверсі я знову побачив цей стіл на фотографії, на якій за ним обідає численна родина царя Миколи II у дні їхнього відпочинку в Криму.
Ми повернулися в Москву. Як приємно знову опинитися в наших двох кімнатах поруч із «Мосфільмом». Здається, начебто ми в караван-сараї під час тривалої подорожі старими дорогами Великого шовкового шляху. Можливо, це почуття створюють ковдри, розвішані на стінах і розстелені на підлозі. У Москві нестерпна спека. У неділю великі алеї бульварів безлюдні, і таке відчуття, ніби вони розширюються в тебе на очах, і відчуваєш себе малою комашиною на розпеченому ґрунті. Я вважаю за ліпше сидіти вдома. Учора вранці я переставляв із місця на місце порожню пляшку. Помітив, що вона вбирала в себе світло навіть у найтемніших кутках кімнати. Перед книжковою шафою вона спрямовувала відблиски світла аж до корінця томика віршів Пушкіна, що стоїть на верхній полиці. І тільки біля входу пляшка наповнювалася темрявою.
У Монтефельтро теж спека. Листя на деревах повисло, як вуха мисливських собак. У Монтіроне, середньовічному містечку, порожньо через спеку і свята. Голос священика, що проповідував у церкві, випливав за прочинені двері й котився бруківкою провулка разом із порожньою пластиковою пляшкою. Відчиняю двері, і священик перестає говорити, здивований моєю появою на вході в порожню церкву.
Ми дісталися трохи далі за міст Пресале. Ішли пішки до того узвишшя в долині, де хотіли оглянути сховище, вирите німцями в 1944 році. Коли ми зупинилися на вершині пагорба, старий, що нас супроводжував, показав на величезну скелясту стіну з боку Віамаджо і сказав:
— Однієї з серпневих ночей місячне світло падає на цю стіну таким чином, що, відбиваючись від неї, освітлює всю долину, і тоді трапляється те, що ми називаємо «місячним світанком».
Я окинув захопленим поглядом маленьке містечко в стінах монастиря Баденгаузен у 10 кілометрах від Тюбінгена, де сіре сонце виливає на гострі дахи теплий дощ. Той дощ мені нагадав казкову Грузію і променисті очі Параджанова, взутого в розтоптані хатні пантофлі. На монастирському дворі листя столітньої липи ворушилося під вагою зголоднілих бджіл.
У двері постукав жебрак — принаймні таким він мені видався, у запорошеному одязі, із залатаною торбою через плече. Помічаю, що на ногах у нього старі мотузяні сандалі. Придивившись уважно, усвідомлюю, що в усій його постаті є щось чернече; він міг би виявитися, наприклад, ченцем зі сходу. Він дістає з торби й розгортає старий килимок, розстелює його на терасі. Показує мені дрібненькі лимончики і пропонує зробити з них лимонад. Потім сідає на той пошарпаний килим і починає неквапливий монолог своєю мовою, яку я, не знати чому, розумію.
— Якщо не ставити запитань, на тебе не сипатимуться непотрібні відповіді. Слід промовляти не питаючи й дозволяти словам злітати з вуст і наповнювати повітря своїм звучанням та музикою дихання. Неправда, що слово має лише той сенс, якого нас навчили. Слово є перш за все звуком, що виникає з інструмента, яким, власне, є ми самі. Заберіть у слів весь їхній сенс і слухайте тільки звуки, які злітають із наших вуст. Не треба зайвих рухів, метушні, надмірної жестикуляції, бо вони надають життю марноти. На жаль, думка як така породжує рух, але нам слід би спершу запитати себе, куди ми йдемо? Залишайтеся нерухомими, нехай світ рухається навколо вас, нехай фрукти самі котяться підлогою і сходами. Нехай усе народжується з вітру й перепадів тепла. Нашою кінцевою метою є внутрішня нерухомість.