Він підводиться, повільно згортає свій старий килимок, ховає його в торбу й іде геть. Але одразу повертається, наче щось забув.
— Я повернувся, щоб попрощатися з собою, — каже він і якусь мить мовчки дивиться на те місце, де недавно сам сидів на килимі.
Один тямущий чоловік повіз мене оглянути буковий гай на висоті 1200 метрів. Якщо триватимуть спекотні роки, бук зникне з гір Монтефельтро. Адже дерева не зможуть видертися на хмари в пошуках прохолоди. Так я дізнався, що впродовж століть траплялося багато переселень дерев: якісь із них шукали свіжішого, а інші — теплішого повітря. Часто люди теж ішли за деревами.
Весь інтерес мого життя й усі мої радощі нині — я в цьому переконався — становлять короткі подорожі долиною в товаристві Джанні. Ми приїжджаємо з ним у покинуті містечка збирати забуті звуки: вологе рипіння підгнилого дерева, уривки іржавих скреготів, можливо, передсмертне дзюрчання джерела. Загалом, це суміш старовинних відлунь, поглинених застиглим повітрям або гнаних легким подихом трави, коли вона випростується, аби струсити з себе наморозь. У цій подобі музики, яку заледве здатні вловлювати вуха, що охочіше сприймають вибухові й гуркітливі звуки сучасного життя, оживає моє дитинство. Брукованою дорогою, проминувши цвинтар у Таламелло, я прийшов до гаю столітніх каштанів. Мене зачарувало світло пожовклого листя й на деревах, і на землі. Мені видалося, що я вже бував у цій місцині багато років тому. І раптом пригадав, що сховав колись ґудзик від військового однострою у стару розщелину в стовбурі. Тоді я став уважно оглядати всі стовбури і шпортати цвяшком у найглибших отворах. В одному дуплі, засипаному землею і шматочками каменів, на самісінькому дні я справді відшукав металевого ґудзика від старої уніформи. На якусь мить я побачив себе офіцером австрійського війська на площі в Пеннабіллі під час полювання на Гарібальді, коли той переховувався в Сан-Марино. І пам’ять відгукнулася голосом, що кликав мене: «Альберте!»
Сім’я перестала бути надійним притулком у житті. Дедалі частіше ми змушені миритися зі зрадами й розривами стосунків. Більше немає того, що раніше допомагало стримувати бажання. Ми втрачаємо все, що творилося спільно, вдвох. А отже, ми самі маємо знайти в собі ті сили, що зможуть врятувати нас від загального краху.
Буря. Шоста ранку. Лежачи в ліжку, чуємо жалібне нявкання кошенят. Лора одягає плащ і виходить, щоб сховати їх від дощу під черепичним дашком. Через грозу вимикається світло. Я теж встаю й запалюю свічку. Сиджу зі свічкою в руці. Повертається Лора, за якою заходять мокрі кошенята. Зупиняються переді мною й дивляться. Я помічаю, як полум’я свічки тремтить у їхніх очах.
Коли сонце у вологому серпанку, спекотне марево застилає очі. Сьогодні важко пересуватися. Гори стоять повиті світлою непроглядною млою, і лише верхівка Фумайоло освітлена яскравим променем сонця. За два-три дні в мене збирається купа газет. Нестерпна мука дерти їх. Узимку простіше давати собі раду — їх пожирає полум’я в каміні. Інжир набростився, але ще не достиг. Мушмула чекатиме на свій час у листопаді. Дикі яблуні, що їх показав мені Джанні, по всій долині залишилися без плодів. Сьогодні вночі в Сан-Марино пройшов дощ, а в нас ні краплини. Повітря наче завмерло. Від спеки навіть на кінчиках пальців виступає піт. Мені пригадався старий документальний фільм про Грузію, коли в горах бракувало солі, і тварини облизували спітнілих людей та землю, змочену сечею.