Машиною долаємо кам’янисті дороги, що з’єднують гірські бескиди навколо Пеннабіллі. Вряди-годи робимо зупинки там, де з переораної плугом землі вигулькують уламки рожевої цегли й римської черепиці. Підбираємо почорнілий площик — вістря стріли. Я поклав його в кишеню, але час від часу виймаю і кручу між пальцями. Питаю себе, яку тварину поцілили тією стрілою.
Трапляються дні, коли незалежно від пори року хочеться сховатися від болю або від нудьги, образити цим когось або самого себе; і тоді я подумки йду й зачиняюся в невідомій квартирі на околиці Москви — там, де мені найменше хотілося б мешкати. У районі Косино, де всі будинки однакові, я помітив молодих людей, які на лижах виводили собак на прогулянку, а крамниці, майже завжди порожні, були сповнені неживого блакитного світла. Квартира, в якій я іноді зачиняюся у своєму уявному вигнанні, має дві кімнати й ванну. Саме там мешкала стара поетеса з Тбілісі. Шляхетна й завжди ладна ніжно обдарувати вас своєю витонченістю й легкістю свого смутку. Одягнена в чорне вбрання з величезними білими комірами прозорої тканини. Стіни маленької вітальні були затулені брудними дзеркалами, затуманеними сіруватою пліснявою. В іншій кімнаті розташовувалася мала кухонька з короткою кушеткою. Можливо, ті люстра у вітальні мали збільшувати простір кімнати, створювати лабіринти оманливої глибини. Тепер ця вітальня стає моїм притулком, коли я хочу втекти від життя, яке часто обтяжує мене сумом і нудьгою. Упродовж мого уявного переселення я вдаюся до гри, яка полягає в тому, щоб не дати дзеркалам упіймати моє відображення. Бути чи не бути.
Сьогодні ввечері вітер несподівано вщух. Мигдаль перестав тремтіти й завмер на гілках, розцвічених призахідним сонцем. Я прогулявся до площі, аби почути фонтан, на який падала рожева тінь собору. Там я зустрів німецького архітектора Роланда Гунтера, який часто живе в Анґ’ярі. Ми з ним добалакалися до того, що слід би створити маленький пересувний університет для вивчення й пошуку поетичних місцевостей. В одному з покинутих будинків із проваленим дахом було б непогано зробити фонтан із ринв; і це можна було б назвати «Будинком води».
Ллє дощ. Ми виїжджаємо в Кортону. Уздовж дороги до Віамаджо мисливці випускають собак у місцях, де вивішено повідомлення про заборону полювання. Мисливці відповідно навчають собак, а тоді спостерігають за ними в біноклі. На огородженій галявині, укритій сухою травою, я встигаю помітити розлюченого вепра, який біжить у бік зораного поля на межі з лісом, що розкинувся трохи вище. Соснова алея, що веде до Сан-Сеполькро, струшує сухі голки, що сиплються на нас дощем, разом із останніми краплями води. Небо вже ось-ось проясніє. За Анґ’ярі потяглися поля з зеленим листям тютюну, обгорілими соняшниками, що позвішували голови з сухих стебел, і кукурудзою — ще не достиглою, але вже гордою своїми качанами. Кортона зустрічає нас кам’яними мурами етруських часів і маленькими площами в оточенні старовинних будинків. На розпечених сонцем стінах плавляться герби. Ми рухаємося в непрозорому повітрі, властивому снам. На зворотному шляху зупиняємося в Сан-Сеполькро, аби привітатися з «Воскресінням Христа» П’єро делла Франчески. Видається, наче краєвид на картині написаний з гір Монтефельтро. Отож, повертаючись, шукаємо ту гору, яка могла б надихнути великого художника. «Осьде вона!» — радісно вигукуємо разом, показуючи на Монтеботоліно.
У мене відсутній вираз очей, як у вола, що тягне за собою плуг. Сідаю, підводжуся, ходжу; містечко спорожніло, нікого немає, я беруся до читання газет. Відриваюся від них, аби звести очі на мури площі. Містечко перетворилося на розбитий музичний інструмент. Курортники, які приїжджають сюди на літо, повернулися у свої міські нори.