Лука Чезарі приніс мені оберемок сухоцвіту, що є частиною скромного зеленого покрову нашої долини. Жмутик тоненьких щупалець із маленькими голівками засохлих квітів, які перетворюються на духмяний пил. Він цвіте в червні, а збирають його восени. Мені здається, що саме по ці сухі кущики для свого монастиря Святого Аполлінарія в Монтефельтро вирушали в жовтні черниці — на схили, що спускаються до русла річки Марек’я. Потім вони розвішували кошики з зібраною травою на цвяхах і трапезували в повітрі, насиченому пахощами солодкуватого сіна.
Небо ясне. Ми їдемо машиною до Мачано, щоб відшукати старе дерево горобини сорбо, уже повне стиглих плодів. Одне з небагатьох, що залишилися. Ми хочемо підвісити грона ягід на дерев'яних сволоках у кухні. Залишаючи асфальтоване шосе, повертаємо на середньовічні стежки й нарешті виїжджаємо на стародавню римську дорогу. На жаль, землевласники рубають дерева, які позначали ці старовинні шляхи, і таким чином знищують послання з давнини. Я встиг побачити кам’яну стежку, якою в’їжджали в Пеннабіллі перші єпископи. Один із них у жовтні неодмінно збирав сухе листя з тополь в околицях млина Берґантіні. Недарма, бо якщо кинути листя тополі в камін, то воно дуже запашне.
Вітер грубо шарпає дерева навколо будинку й унизу, в долині. У мене під ногами хрупає мигдаль і волоські горіхи, земля всіяна розчавленим інжиром. Я зібрав із десяток іще зелених плодів хурми й недостиглу мушмулу. Насилу пригадую, якою теплою була в липні вода в річці й пахощі липового цвіту, розлиті в повітрі. Часто ввечері я дивлюся на вогонь у каміні. Три роки тому, 31 жовтня, помер Фелліні. Пригадую його прагнення до усамітнення, до оточення себе порожнім простором. Хіба що один мовчазний друг міг бути поруч, або Джульєтта, або секретарка, ладна вислухати його без жодних коментарів. Прикрощі багатьох звалюються на нього, і він намагається допомагати в їхньому розв’язанні, аби тільки не лунали у вухах постійно повторювані нарікання. Він проводив м’якою долонею, ледь торкаючись, по своєму ріденькому волоссю. Мандрівки й туристичні місця його дратували. Краще самому вигадувати власні світи в павільйоні № 5 Чінечіти. Він казав мені про Нью-Йорк як про золотаве місто, оскільки був підкорений його красою, коли літак піднімався над аеропортом. Наче каявся, що раніше дивився на це велетенське місто з байдужістю. Тепер усі наші дні, згаяні разом у його студії або на вулицях Рима, наші одкровення, жести — усе це зупиняється, осідає в моїх думках, як осідає пил на всіх предметах, навіть коли вони неоціненні.