Від певного часу не полишає мене думка про одну виставу. Її темою є Всесвітній потоп у театрі маріонеток. Розсувається завіса, і на сцену згори спускається біле полотно, на тло якого проектується дощ. Потім опускається іще один такий екран, а тоді ще і ще. Загалом, по черзі опускаються п’ять чи шість сторінок дощу — під гуркіт грому і спалахи блискавок. Над головами ляльок, що зайняли місця в невеличкому партері, теж повисають дощові полотна. Поступово на тих підвішених сторінках вимальовуються силуети найбільш упізнаваних міст світу: Рим, Париж, Нью-Йорк, Москва. На тлі ж полотен, що висять над головами ляльок у ролі публіки, виникають обриси гір і краєвиди. Так само внизу сторінок починає проступати вода — вона прибуває й поступово піднімається, поглинаючи пейзажі й міста, а на поверхні залишається плавати саме сміття. Тоді всі сторінки зникають, злітаючи вгору. Однак ми помічаємо, що вся сцена залита справжньою водою, яка щедро хлюпає просто в залу, до крісел глядачів. Лялькову публіку охоплює паніка, глядачі кидаються врозтіч, але марно — більша частина маріонеткового світу затоплена. Лунає голос, який повторює слова біблійного тексту:
…Ось бо по семи днях, води потопу вкрили землю. І прибула вода, і сильно збільшилась вона на землі, і покрила всі гори високі, що під небом усім. І вимерло всяке тіло, що рухається на землі: серед птаства, і серед скотини, і серед звірини, і серед усіх плазунів, що плазують по землі, і кожна людина. Усе, що в ніздрях його дух життя, з усього, що на суходолі — вимерло було. І зостався тільки Ной та те, що з ним у ковчезі було.[5]
Ми бачимо маленький паперовий ковчег, що пливе поверхнею води, яка затопила ляльковий театрик.
Якоїсь миті нашого життя падають стіни кімнат і мури країв, які ми бачили й у яких мешкали, і залишаються лише прозорі перегородки пам’яті.
Зі збірки
~ Книга покинутих церков ~
Їх було дванадцять, білих церков, що височіли в долині. Найперше повивалювалося скло з усіх шибок, тоді цвяхи почали теліпатися у прогнилій плоті дверного полотна, розіп'ятого на хрестовинах, поїдених шашелем.
Того року, коли дощ лив ціле літо аж до перших ярмарків у жовтні, трухлява деревина геть висипалася з усіх дверей і залишилися самі решітки з довгих дверних цвяхів — прозорі, наче велетенське павутиння. А якогось дня знявся буревій і видмухав навіть оті цвяхи, так що й сліду не зосталося від старовинних дверей.
У церквах стали хазяйнувати птахи, сповнивши нефи галасом і пір'ям, що опускалося з-під стелі на підлогу, наче з крил небесних янголів у польоті.
Певної ночі геть усі церкви раптом звалилися.
Верховинець під Бадією[6], підносячи правицею ціпок, показує вам додолу, туди, де в межигір'ї купи каміння виблискують, наче вкриті слизом велетенські равлики.
/донові Франческо Фускіні/
У П’єтра-Рубб’я був такий дзвін, що дзвонив сам собою, хоч би ніхто й не смикав била. Був тоді серпень місяць, і люди сходилися звідусіль, приносячи з собою ослінчики, або сідали на камені чи просто на траві.
Щопонеділка, точно об одинадцятій ранку, било починало розгойдуватись, а тоді — гупати в дзвін. Від передзвону двигтіло повітря й закладало вуха. Ластівки й горобці стрілами спурхували геть із дзвіниці; деякі з них спохвату залітали в будинки, билися голівками об стіни і дзеркала, гублячи пір’я на ліжка.
Історія дзвону, що дзвонив сам собою, тривала одне літо, а тоді він геть перестав дзвонити, хоч би навіть хто смикав било: дзвін заплішило.
Тимчасом тамтешні мешканці розбрелися по світу, і самі тільки старі залишилися в селі — споглядали, як минає час: небом понад долиною, ген до моря.
Церква вся в тріщинах, двері замкнені на клямку. Неділями старі стають довкола церкви навколішки перед мурами й у шпарини вигукують свої гріхи так, щоб слова долинули до олтаря, на якому лежить ложка, розколотий свічник і куряче яйце.
Малюк, що мешкає в діда серед решти старих, у неділю теж стає навколішки перед шпариною, але одразу починає плакати, бо не може пригадати за собою жодного гріха. На щастя, дід завжди поруч і пошепки йому позичає кілька гріхів.
5
Для цитати з Біблії використано текст класичного перекладу Івана Огієнка, скорочений, відповідно до італійського тексту, як у автора (
6
Валь Бадія — населена переважно ладинами долина в межигір'ї вздовж річки Ґадера у Високому Адідже, або т. зв. Південному Тіролі (