Паломники, що приходять прохати милостей, записують свої бажання на клаптику тканини і прив'язують його до гілки великого карагача. Тому коли вночі вітер шарпає тасьми, то написані на них слова дивним чином обертаються на звуки, що розносяться за кілометри: якщо їх почує той, хто написав, це означає, що його бажання прийняте.
Хатам-ака, прибувши до священного дерева з групою паломників, теж написав на клаптику тканини, якого він хоче дива. То була нерозбірлива базгранина, бо старий був неписьменним. Оскільки жінки й молодь із того гурту радилися між собою, вони побачили, що Хатам-ака понаписував незрозумілі знаки, і запитали старого, чи йому не треба допомогти. Але той відмовився й сів на килим, який розстелив собі окремо від усіх. Якась старенька поцікавилася в нього, що він написав. Але той нічого не відповів, а все сидів і дивився на дерево. Потім підняв із землі свої нехитрі пожитки, склав їх у торбу й пішов геть, загорнувшись у білуватий чапан[10], перехоплений на поясі урама-білбаком[11].
Упродовж двох ночей заледве повівав тихенький легіт — принесені ним слова розчинялися в повітрі долини. Змішуючись, ті слова передавали зміст усіх записочок потроху. Тож думки в тому клубку звуків були геть переплутані. Аж на третю ніч знявся такий навальний буревій, що бавовняні прапорці на гілках карагача виляскували, мов бичі, просто в бік садів. Слова сипонули за вітром, наче горіхи. Вони долітали в долину цілком виразно, і люди поставали у вікнах, аби почути бажання інших, а головне — власні, перетворені мовою вітру. Тієї ночі й погоничі верблюдів, і вівчарі почули в себе над головою високо в буремному небі всі оті побажання про дива з бавовняних клаптиків. Кожне слово мало голос того, ким було написане. Чувся також голос старого, посилений вітром. Він казав, що втомився від життя й хоче померти. Ось про що просили його карлючки. Відтак чимало людей повиходили з глинобитних будинків і дворів, де вони раніше лежали, скулившись на сопах[12], і пішли шукати старого. Вони знайшли його мертвим. Старий усміхався.
Бідний араб-купець виставляв на запилюженому килимі будильник — єдиний крам, що він мав на продаж. Упродовж останніх днів торговець зауважив, що якась літня жінка придивляється до його будильника. А сам купець був із того племені бедуїнів, що подорожують куди вітер дме.
— Хочеш купити? — запитав він її якогось дня.
— Скільки коштує?
— Недорого. Але я не знаю, чи продам. Якщо його позбудуся, не матиму більше роботи.
— То навіщо виставив його на продаж?
— Бо так я маю відчуття, що живу. А тобі він навіщо? Хіба не бачиш, обох стрілок бракує?
— А він цокає? — запитала стара.
Купець накрутив будильник, і той дзвінко металево зацокав. А стара заплющила очі й зрозуміла, що в мороці ночі могло б видатися, що то інше серце б'ється поруч з її власним.
У тому селі майже все було з відсирілого дерева. А монастир звели з каменю. Параджанов у дитинстві, звісно ж, бачив у своїй Вірменії, де стільки монастирів, як ченці косили траву на дахах цих кам'яних будівель, коли в найбільш вологі роки пориви вітру заносили насіння під плитки старої черепиці, і тоді кропива, маки та овес виростали кущами до коліна заввишки. Нині село обезлюдніло. Мешканці залишили його через якесь природне лихо, і високою травою поросла не тільки черепиця, але й глинобитна підлога в будинках. Тонка зелена трава стирчала з тріщин у стінах, а по дахах будинків м'якими хвилями грала на вітрі помережана червоними маками мурава. Комини пічок, нетоплених хтозна скільки вже років, припинили висушувати вологу, яка щедро спускається з навколишніх гір.
Самотній грецький гендляр зупиняє джип на відкритому місці й починає принюхуватися тут і там, намагаючись зрозуміти, чи є тут жива душа.
Нічогісінько. Як дізнатися, чи ховається людина під яким каменем? Однак згодом він бачить стару жінку, що сидить навпочіпки коло жарівниці з чайником. На жінці рожева хустка поверх фіолетового корсажа й білого фартуха, а на зап'ясті у старої мереживо, яке насправді виявляється срібним браслетом із ланцюжками, що з'єднуються на монеті й тягнуться далі, до трьох каблучок на пальцях. Грек сідає поруч зі старою, оскільки браслет вартий серйозної розмови. Насправді його неодмінно треба виторгувати. Це нагода. Інакше чим виправдати зусилля — блукання під палючим сонцем упродовж чотирьох днів серед оцих скель? Жінка жує слова, які здаються сумішшю арабської та турецької. Більш резонно просто показати товар, запропонувати обмін. Рибні й навіть курячі консерви. Стара сміється, прикриваючи обличчя хусткою. Потім відвертає очі, переводячи погляд на чашу пересохлого ставка. Гендляр іде до свого джипа й повертається. Показує одяг, намиста, якісь дрібнички. Показує гроші. Показує марки. Стара бере одну, з птахом посередині. Потім, подлубавшись у складках свого одягу, витягає ножиці. Вирізає пташину з марки й підносить її на долоні, імовірно, вважаючи, що та полетить. Як на те, повів вітру підхоплює крихітну вирізку з марки, жінка сміється і плеще в долоні, дивлячись, як паперова пташка летить до інших, справжніх птахів, що знялися від цього галасу зі ставка.
12
Дерев’яні помости, на яких, напівлежачи, п’ють чай перед чайханами або лежать у дворах, тікаючи від задухи (