Юра здоровий, і сержант часто призначає його в наряд вартовим центрального коридору. Юра має будити сцикунів по всіх спальнях. Коли Юра вперше заходить у спальню свого взводного, то, розбудивши вісім сцикунів, зупиняється поруч із ліжком сержанта, який спить зі стиснутими кулаками, готовий віддухопелити того, хто наважиться потривожити його сон. Коли хворі вилазять на подвір’я, Юра, стоячи з темнішого боку коло ліжка сержанта, розстібає штани і, тремтячи зі страху, обережно мочиться на край матраца. Сеча проникає глибоко, заповнюючи всю площину, на якій розпластане масивне тіло сержанта. Упродовж п’яти ночей — навіть коли він не в наряді — Юра, непомітно приєднуючись до восьми сцикунів, повторює ту саму справу. Сержант протягом кількох днів примудряється приховувати, що його матрац вологий, але потім — і через запах, і тому, що вважає себе справді хворим, — вирішує звернутися до медчастини. Таким чином він стає сцикуном, і йому видають другий, запасний матрац. За якийсь місяць сержант цілковито зламаний. Його накази вже не мають такої сили. Коли він гримає, хто-небудь спотайна промовляє: «Псь-псь», щоб нагадати про хворобу. Таке падіння престижу взводного спонукає начальника школи перевести сержанта в ремонтне відділення, де відновлюють стару зброю. У дальньому кутку двору він утомлено чистить іржаві гармати разом із двома солдатами у зношених робах. Закінчивши курс, Юра вирушає на фронт, у Сталінград, навіть не попрощавшись із сержантом. За рік по тому вони загинули в один і той самий день, але — за тисячі кілометрів один від одного. Юру вбило осколком бомби під час великої переможної атаки, а сержанта знайшли мертвим у казармі Ашхабадської навчальної частини. Дивний збіг обставин зауважив один офіцер, який теж проходив там курс у ті часи. 1970 року, у день відзначення чергової річниці Перемоги, він був серед ветеранів перед Великим театром, розмовляв з матір'ю того Юри й удовою того сержанта.
Зала в Одеському музеї, де виставлений кістяк мамонта, має сороковий номер. Доглядач завжди сидить на стільці під стіною, якраз навпроти голови. На доглядачеві синій кітель і легкі лляні штани, заправлені в чоботи з широкими халявками, що роблять його трохи подібним до солдата-кашовара часів облоги Севастополя. Останніми роками залу мамонта геть ніхто не відвідує. Ніхто навіть не проходить коридором повз неї до останнього відділу, де представлені комахи. Часто весь музей видається безлюдним чи, може, тільки це крило будівлі таке самотнє. Наглядач знає напам'ять усі паркетини, що формують під його ногами невигадливий геометричний орнамент, який тягнеться, повторюючись, до високих стін навколо велетенського скелета. Він сидить багато років отак, опустивши голову й оглядаючи підлогу. Можливо, тепер перед його очима пропливають якісь уявні образи. Можливо, він просто дослухається. Сидячи навпроти цього кістяка, уловлює найтихіші порипування в кістках, викликані зміною вологості повітря й чергуванням пір року, що потроху проникають крізь мури, оскільки вікон у цій залі немає. Іноді здається, що ці порипування поєднуються у звуки, можливо — у стогони. Його розмова з цими кістками чи то вже почалася, чи то бракує ще якоїсь крихітної інтонації, аби пролунало майже зрозуміле слово.
Адвокат із Палермо роками мешкає в готелі тосканського курортного містечка, що заховалося в долині серед гарячих сірчаних джерел. Він у вигнанні, оскільки — попри те, що сам належить до Великої Сім’ї, — убив сина визначного члена Шанованого Товариства, коли той крав апельсини в його саду. За цю фатальну помилку, беручи до уваги колишні заслуги адвоката, було вирішено покарати його довічним вигнанням, із відбуттям покарання у старому тосканському готелі, з якого він може вийти один раз на день, щоб купити газету.