/присвячується Мікеланджело Антоніоні/
Перед ним була типова венеціанська вілла. Величезна прямокутна будівля з сотнею характерних балкончиків з білого мармуру, які стирчали на фасаді, контрастуючи з цеглою мурів — ворсистою через дрібну травичку, що проростала крізь пори глини. Він приїхав машиною аж сюди, наче з якоїсь неясної потреби знову вдихнути атмосферу давньої драми. Либонь через це він опинився тут, де починають даватися взнаки запахи болотистих районів Венеції. Він ішов просторою, порослою травами й чагарниками лукою, за живопліт, що відділяв будинок від села й від національного шосе, щоб визначити точне місце, з якого робив свої фотографії той журналіст, що написав найповнішу статтю щодо скандалу. Долю п’ятьох черниць більше ніхто не обговорює. їх, імовірно, розкидали по різних монастирях у віддалених областях Італії, як уміють робити ватиканські ієрархи, коли хочуть, щоб певні люди загубилися й навіть самі себе не могли знайти. Але рік тому обличчя сестер-черниць не сходили зі сторінок газет і журналів упродовж цілого тижня. Зрештою, небагато відомо про юних матерів-одиначок і про немовлят.
Він переступає поріг широкого головного входу, попередньо глянувши знизу вгору на білий балкончик, що нависає просто над входом. Він знав, що в перші роки й сестри, і мешканки притулку Благочинного Інституту виходили й заходили в приміщення одним стрибком, щоб уникнути можливого обвалу балкона, який тоді перебував в аварійному стані. Зрештою, в аварійному стані перебували всі балкони. Відповідно, десь раз на місяць один із них падав — так під мурами утворилися високі купи мармурової крихти. Потім провели масштабний ремонт, за який сплатили кілька мешканок притулку, що розбагатіли саме на стосунках з деякими місцевими підприємцями. Ось одне з багатьох запитань, що їх поставив суддя ігумені: «Чому ви не поцікавилися, звідки походять кошти, сплачувані вашими підопічними за ремонт і безперервні гулянки?»
Він потрапляє до великого внутрішнього двору, заставленого чашами з зеленкуватою водою, у якій плаває широке листя якоїсь, поза сумнівом, африканської, рослини. По всьому двору довкола розвішані для просушування щонайменше сорок матраців. Імовірно, вони тут висять уже впродовж багатьох днів. Доглядач вілли, маленький чоловічок з настороженим поглядом, пояснює йому, що треба висушити великий шар вологи, але здається, що він хоче натякнути на необхідність іншого роду глибокого очищення.
Він піднімається широкими сходами, що ведуть на другий поверх, і вдоволено вслухається в рипучу тишу порожніх покинутих кімнат. Він простує широким коридором, що веде в незліченні кімнати, умеблювання яких складається з двох вузеньких ліжок, невеликої шафи, ширми й білого глечика в мисці для вмивання. Велика ванна кімната розташована в центрі коридору. Вона освітлюється через отвір у даху, промені з якого ллються на приміщення, що на перший погляд може видатися оранжереєю. Рослини геть усюди, навіть підвішені на мотузочках, розкинули своє листя під яскравим світлом. На підлозі очерети й кущі з жилавим листям утворюють романтичні стежки до кількох унітазів і чотирьох ванн. Мури обклеєні шпалерами у квіточки. Він сідає на дерев’яний ослінчик, аби глибше відчути атмосферу цих джунглів. Трохи далі біла зала з великим, повним жовтих ромашок сільським казаном на підлозі коло пробитого мармурового герба. Через дірку надходить печерне повітря з грота — узимку воно зігріває кімнату, а влітку охолоджує. Кухня внизу велетенська. На столі досі не прибрані залишки розмаїтих харчів: варені яйця; хлібні крихти; обгризені, іржаві — наче вони залізні — кістки; капустяне листя; запліснявіла картопля; послід тварин, принаджених соковитими недоїдками; порожні пляшки з-під вина й шампанського. Ота славетна новорічна пиятика, що спричинила раптові прикрощі та смерть Марієтти Пальюґі, труп якої згодом знайшли в лагуні. Власне, усе й починається зустріччю рибалки Томмазо Каньїна з бідолашною дівчиною, неживе тіло якої спочивало на хвилях; і там-таки, але на дні, рясно було гіпсових статуеток Дитятка Ісуса, які, поза сумнівом, служили для компонування вертепів у всій околиці. І тут теж постає запитання, яке, безперечно, кидає тінь підозри на манеру поведінки всіх черниць: чи правда, що вони годували груддю фігурки Дитятка Ісуса? Так, правда. Статуетки були живими й потребували материнської турботи, отож із грудей черниць почало капати молоко, яке вбирали гіпсові ротики, коли їх підносили до сосків. Зрештою, саме таке відбувалося зі святою Монікою з Бельмер. То чому четверо немовлят, а точніше — три хлопчики й дівчинка — не могли належати будь-якій із матерів, що на той час перебували в притулку? Чому п’ятьох черниць звинуватили в тому, що вони біологічні матері? Абсурдний закид ґрунтувався винятково на тому факті, що сестри часто годували груддю кількох дітей, бо молока вони мали вдосталь, а гіпсові фігурки здатні були ввібрати лише кілька крапель. На жаль, коли Пальюґі тієї новорічної ночі звернулася до них зі своїм немовлям — маленькою дівчинкою — молока більше не було. І саме через цю відмову в голові сердешної жінки щось перемкнулося. Вона тієї ночі втекла до болотистого берега і стрибнула у воду з усіма статуетками Дитятка Ісуса, які викрала спересердя. Та чи ж знали черниці, що відбувається в мурах Благочинного Інституту? Захисник переконливо довів їхню цілковиту невинність. Вони вважали, що всі оті чоловіки — солдати, підприємці, навіть робітники — що всі вони родичі або близькі юних матерів-одиначок. Але, на жаль, перед їхніми наївними очима все чинилося за звичками та звичаями типового дому розпусти. Нині справа потроху зникає з перших шпальт і вкривається піском забуття. Єдиними, хто досі чекає на відповіді, залишаються предмети, рослини й матраци, покинуті на віллі, а ще — повітря, у якому декому з цікавих досі вчуваються голоси. Повітря досі зберігає на собі відбитки слів, промовлених тими, що тепер самі хтозна-де поділися.