Патріарх деякий час мовчить, а тоді питає:
— Звідки їдете?
— З Верони, — відповідає жінка.
Старий підводиться, іде до «Студебекера». Відчинивши двері машини, він пильно дивиться на порожнє заднє сидіння. Перелякано обертається до двох молодих циганів:
— Машина повна небіжчиків.
Він віддаляється на кілька кроків і сідає, щоб оговтатись від потрясіння.
— Можна щось удіяти? — сполотнівши від страху, питає молодий чоловік.
— Вони хочуть людського поховання. Маєте викопати для них шість ям.
— То їх шестеро? — питає жінка.
Старий ствердно киває головою.
Циган і його дружина беруться до копання могил, позичивши необхідний реманент у старого. Наступного дня вони ще копають ями понад річкою. Патріарх спостерігає за їхньою роботою, граючи на гітарі, яку зазвичай тримає прихиленою до дерева. Вранці другого дня шість могил нарешті готові, і старий іде, щоб відчинити двері «Студебекера» й випустити з машини мерців. Тоді киває до подружжя, щоб засипали ями піском і гравієм. Коли все скінчено, патріарх бере гітару й усі троє співають пісню останнього прощання. Потім молоді люди обіймають старого та їдуть. Мотор працює рівно, і машина йде без ривків, тому вже навіть здаля подорожні вимахують вистромленими з віконець машини руками, висловлюючи старому свою вдячність.
Патріарх наближається до стільця під деревом, аби повернутися до своєї спокійної медитації, аж бачить, що стілець зайнятий — на ньому сидить стара циганка у браслетах і намистах. Чоловік дивиться на неї ошелешено, а тоді питає, нездатний погамувати тремтіння в голосі:
— А ти навіщо сюди прийшла?
— Я сьома небіжчиця. Ти навіть полічити як слід не годен! — відказує стара.
— Я не побачив тебе.
— Я мусила віднайти плоть, щоб ти мене принаймні упізнав.
— Як тобі велося… після того?
— Я поклала життя, шукаючи тебе… від Кордови до Верони.
— Тобі відомо, чому я втік.
— Ти вбив невинного. Я ніколи не кохалася з тими.
— Я мав інші свідчення.
Стара жінка невдоволено кривиться.
— Ти навіть не дав мені часу на пояснення.
— На жаль, сталося так, як сталося.
— А ти зробився мало не святенником для італійських циганів.
— Навіть у поганій пляшці може зберігатися гарне вино.
— То хоч могилу мені викопай… сьому…
Старий вдивляється їй в обличчя довгим поглядом, потім обертається й іде по реманент, аби вирити могилу.
Він береться до роботи, а сонце повільно опускається за щільний шерег тополь. Уже вечір. Понад річкою готова глибока яма, неподалік від шести інших, засипаних. Старий циган кидає останній погляд на завершену роботу, коли хтось його штовхає, і він падає у яму сторч головою, і одразу на нього сиплються повні лопати піску та гравію.
Того чоловіка вхопили за волосся й укинули в полишений млин, що стоїть углибині ущелини, стежка до якої губиться поміж кам’яних каскадів.
Вічно самотній, засніженими ночами він дослухався до лисячого квиління та придивлявся до вепрячих слідів. Аж доки виявив, що дедалі більше предметів — ще й іржавіших за нього — розкидані по шляхах, знехтувані людством. Тоді він почав збирати їх і громадити навколо себе. Кімнати вщерть заповнені покидьками, стосами, складеними у тьмяних шафах, що шкребуть стелю своїми підгнилими дерев’яними гребенями, або в незграбних баулах, які наповнюють повітря важким духом старого одягу.
На підлозі, засипаній облупленим тиньком, і на печі, укритій загуслими помиями, валяються пляшки, цвяхи, корки, будильники, нездатні показувати час, мишоловки, кришки, діряві миски та інше казна-що. На ліжку за дерев’яними сходами — копиця військових ковдр, замотаних у просякнуте потом простирадло. З укритих цвіллю мурів дивляться святі, лики яких поступово зникають із перехняблених картин над комодом, на якому стоїть запилюжений, наскрізь прогорілий світильник.
Щоночі всі ці безталанні послідки гуртуються навколо нього, коли дим із груби виїдає очі навіть комарам, а він сидить, закутавшись у брезентовий плащ, і думає про всіх тварин, що сидять по своїх норах у землі.
Фрагменти кераміки, знайдені в сорока колодязях родини Малатеста, згодом склали у дворі покинутого абатства коло підніжжя гори Рокка Пратіффі, і вони пролежали там стільки часу, що бруд і порохнява, якими вони вкрилися, поросли густою травою. Їх повторно відкрив один мандрівник. Зачарований красою уламків, він привіз декілька з них у Флоренцію, де заінтригував своїми розповідями певного арабського шейха, який забажав викупити купи череп’я, щоб суцільно облицювати ними давно покинуту стару будівлю, розташовану неподалік від родовища рожевого мармуру. Так виникла вілла у східному стилі, мури якої арабські ремісники вкрили фрагментами старовинної кераміки. Кажуть, то був подарунок певній молодиці з Масси-Каррари[13], яка відмовилася стати однією з численних наложниць у гаремі шейха в Саудівській Аравії.
13
Тосканська провінція Масса-Каррара прилягає до регіону Емілія-Романья з півдня (