Кант восьмий
Цього року сухе листя тримається на гілках
бо нема бодай подиху вітерцю
і дерева стоять наче ватри фокаріни[15].
Під Монтебелло в долині Марек’я
стоїть монастир замкнений від ста років
з горіховим гаєм у дворі.
Ми з братом пролізли у вилом
аби пройтися під тими деревами що тримали
червону хмару на своїх гілках.
А коли ми вдарили в дзвони
відлуння передзвону струснуло листя
і враз усі дерева зробились голі.
Кант дев’ятий
Дощ чи не сто днів періщив і вода що просякла
коріння трав
проникла в бібліотеку і скупала святі слова
замкнені в серці монастиря.
Коли ж розпогодилося знов
Саят-Нова що молодший з ченців
драбиною підняв на покрівлі усі книжки
розгорнувши їх щоб сонце і гаряче повітря
висушили вологий папір.
Літній місяць прийшов
а чернець у дворі навколішки стояв
і чекав коли книжки подадуть ознаки життя.
І нарешті якогось ранку сторінки почали
на вітрі злегка шурхотіти
здавалося то бджоли зароїлися на дахах
а він заплакав бо книжки розмовляли.
Кант двадцятий
Спершу краплі розгойдували гілки
а ми за вікном чекали
щоб вода омила листочки зісподу.
Потім лило наче безодні небесні розкрилися
а ми поставили склянку на підвіконня
щоб виміряти опади в сантиметрах.
О четвертій визирнуло сонце
і на вікні виблискувала склянка
повна доверху дощової води.
Ми з братом випили по півсклянки кожен
а потім порівняли воду колодязну земну
і воду з неба котра м’якша
але відгонить блискавками.
Кант двадцять другий
Восени
як дерева стояли голі
одного вечора хмарою
налетіли птиці
геть потомлені
і всілися на гілках.
Здавалося листя повернулося
і тріпоче на вітрі.
Кант двадцять третій
Фійка[16] є павутинням
шовковою лійкою
серцем усіх квітів
фійка є дверима
що ведуть у незнане
або муром
який мусиш звалити.
Є фійки веселі
фійки геть навіжені
вузькі й широкі фійки
два шеляги варті фійки
балакучі або недоріки
і такі що позіхають
не здобудуться на слово
хоч клин їм теши.
Фійка то верховина
цукровим снігом укрита
ліс яким вовки блукають
підвода що коней тягне.
Фійка порожня китиха
повна чорного мороку і блищаків
вона гніздо жвавого щиглика
його нічна вдяганка
пічка в якій все згорає.
Фійка як та мить настане
є лицем Господа
Його вустами.
Далебі з фійки вийшов світ
з деревами хмарами і морями
люди вийшли один по одному
всі племена і раси.
І навіть фійка як така вийшла з фійки.
Вадлива фійка!
Кант тридцять п’ятий
Вода вогонь а потім попіл
і кістки в золі
тремтить повітря навколо Землі.
Де зелене листя трава горошок
що жіночі пальці лущили зі стручків?
Де троянди й гітара собаки й коти
камені і живоплоти
вуста що співають календарі й річки
і перса повні молока? Де чарівні казки
якщо згашені свічки більше не світять?
Де дівся Час із сімома днями тижня
з биттям годин і цоканням секунд?
Сонце обертається і посуваються тіні
речей що стоять на місці.
А де в цьому я? Такий собі я?
Венеція що втопилась
лежить купою білих кісток на дні моря.
Але настане день коли з врат небесних
впаде на нас голос у хмарах куряви.
Він накаже виступити вперед тій особі
яка все чисто винайшла
колесо годинник цифри
а також прапори на вулицях.
Тоді встане також Адам і з піднесеною головою
піде під Велике Світло
щоб сказати де мед який він нам дав
на кінчику меча.
вернуться
15
Фокаріна (або фоґерача) — романьйольський звичай, що сягає корінням у поганські часи, за яким навесні розкладають ватри, у яких спалюють: по селах — старе збіжжя, над морем — деревину-плавник, а по містах — старі меблі (
вернуться
16