В одному інтерв’ю я сказав, що споживацтво розпорошить велику цінність — імовірно, єдину, — що врятувалася й, можливо, зміцнилася під сталінським режимом: духовність російського народу. Прийдуть рулони туалетного паперу, і хіба що в борщі їх тоді не знайдеш.
Донський монастир укритий сухим закаляним листям, із хитких мармурових і кам'яних надгробків дощ змиває імена та барельєфи. Скоро вони перетворяться на колекцію невеликих кутастих пірамід.
Я знайшов темний і блискучий мармуровий надгробок, на який із десяток років тому, одного снігового дня я обперся ліктем, щоб відпочити. Цього разу я попестив мармур, під яким спочивають рештки Римського-Корсакова.
Учора надвечір мене відвідав славний грузинський сценарист Дато. Він знімає документальний фільм про життя родини Багратіоні, що царювала в Грузії до 1801 року. У Тбілісі, теперішній столиці республіки, залишилася сама Марія, остання з родини Багратіоні на їхній батьківщині. Жінці 82 роки, її раннє дитинство минуло в Чадіґварі, селі за тридцять кілометрів від Тбілісі.
Дато і його друг, режисер, зуміли наблизитися до княжни, яка, по 17 роках сибірських таборів, тулиться у двох маленьких кімнатах і все перебирає в руках старі фотографії та імперські дрібнички. Узагалі, вона спілкується тільки з двома дівчатами, які її відвідують і допомагають їй у смиренному житті. Дато і друг спромоглися намовити її на поїздку в Чадіґварі, де вона мешкала до часу, коли революція розкидала родину по всій Європі. Коли старенька княжна вийшла з машини й оглянула переляканими очима чарівне місце свого дитинства, ураз почали валитися в її пам'яті стіни тієї оселі, яку вона запам'ятала недоторканою; аж доки залишилося тільки те, що вона зараз бачила насправді: довгий мур, що замикав убогу пустку з уцілілими службовими приміщеннями. Княжна стала посеред цього пустища й показала місце, де колись височіли абрикоси, потім — на яму пересохлого озера й нарешті — на звалище уламків та сміття, де стояла каплиця над гробами її предків.
Коли Марію відвезли назад у Тбілісі, вона сказала двом кінематографістам, дивлячись на них очима, у яких уже читалося пробачення: «Ви зруйнували те місце, яке досі жило в моїй пам'яті й де я знаходила притулок у часи глибокої печалі. Тепер мені, на жаль, залишилися тільки оці дві кімнати».
Померти де-небудь, наприклад, у Таджикистані, могло б стати непоганим розв'язанням, бо тоді маєш потішати сам себе, і ніхто коло тебе не ниє й не тягне у вологу коловерть думок про вболівання родини. Натомість можеш спокійно попрощатися з континентами, з чудовими порами року, з фруктами, снігом і равликами.
Утім, я забув, до чого, власне, хилив.
Старенька Тереза, яка впродовж кількох днів приходить, щоб допомогти нам у хатній роботі, знаючи про мій День народження, хоче подарувати мені пару шкарпеток із вовни сибірської лайки. Здається, вони дуже теплі. Чекаю на них. Вони в кімнаті її онука, який щоночі грає на барабанах у молодіжному оркестрі. Через те вона дуже дбає, щоб не розбудити його рано-вранці. Я закоханий у Москву; Ленінград надто гарний, захвалений і має забагато італійських рис, тож я не хотів би інцесту. Зберігаю зворушливу симпатію до цієї Москви, що нею їздять вантажівки з великими номерами, намальованими ззаду кузова, у якому завжди сидить сонний солдат і дивиться кудись у простір.
Ми застрягли через демонстрацію етнічних турків, що мешкають у різних республіках Радянського Союзу й мають проблеми з різними місцевими адміністраціями. Довжелезний ряд чорних, як вугілля, вусів та очей.
Сьогодні Віктор Гайдук розповів мені про Лідію Панкратову-Менотті, яка в тридцяті роки була найвродливішою й найбільш перспективною балериною Москви. У ті часи молодь каталася на ковзанах, на громадських ковзанках під музику невеличких духових оркестрів. Лідія вийшла заміж за Маріо Менотті, якого розстріляли в 1937 за звинуваченням у шпигунстві на користь фашистів. Лідія пережила 17 років таборів, а повернувшись, змушена була замешкати в Долгопрудному, містечку за 70 кілометрів від Москви. Тепер вона стара й живе в злиднях, разом із хворим сином. Час від часу Бруно Понтекорво надсилає їй допомогу.
Я рушив у пробіжку, щоб оглянути на Красній площі Собор Василія Блаженного, який є найбільшою у світі скам'янілою порцією морозива. Як завжди, мене зачаровує споглядання куполів. Здається, собор зведений на велетенських кам'яних підмурівках, які захищають його від землетрусів. А дехто каже, що у глибочезних підземеллях, які проходять під більшою частиною Красної площі, зібрано бюсти і статуї Сталіна, які впродовж однієї ночі прибрали з усіх кінців міста.