Дощ пішов, як благословення з неба, принісши дихання весни в пекло.
На прес-конференції в Кіноцентрі мене познайомили з режисером Клімовим і письменником Айтматовим, після чого я поквапився до кінотеатру «Росія», аби приєднатися на сцені до всієї делегації з Ріміні. Перед нами в першому ряду чоловік спав із роззявленим ротом, закинувши голову назад. Двом тисячам глядачів у залі я сказав, що мусимо зберігати тишу, аби людина могла спокійно спочивати, бо, можливо, їй сниться фільм набагато кращий за той, що решта невдовзі переглядатиме.
Хурделиця шаленіє. Я втішаюся видовищем, дивлячись, як на очах засніжує терасу. Снігові хвилі навіть підхоплюють і тягнуть до багатоповерхівок ворон, які з переляку крячуть, не розтуляючи дзьоба. Величезна будівля «Мосфільму» зникла так само, як хмаросяг університету. Заметіль усе начисто вибілила. Але ймовірно, що будь-якої миті вигулькне сонце, бо сніжинки дивно виблискують, нагадуючи радше вогнисті іскорки. Я запалюю рожевий світильник над диваном. Фотографую птаху, яка навідалася, щоб з'їсти залишене два дні тому частування на столику тераси. Читаю про те, як французи знайшли неподалік Каїра піраміди, яким 4500 років. А осьде й сонечко. Хурделиця стихла. Білизна снігу мерхне в тіні дерев і будинків. Зараз шоста вечора, і я скидаю светра, бо мені парко.
Поїздка машиною з Неллі та Борисом. Шлях весь у вибоїнах, струшує іноді так, що мені серце в горло заходить. Борис перепрошує: «Вибачте, але таке часто трапляється». Ми приїжджаємо в Любимівку поблизу Тарасівки за тридцять кілометрів від Москви. Тут є садиба, де Станіславський оселився зі своїми акторами, перше ніж утвердитися в Москві.
Покинутий світ із гнилими вінцями й заґратованими вікнами посеред зарослого бур'яном і чагарниками пустища. Сіра будівля, датована 1882-м роком. Тут була їхня репетиційна зала. Нині повітря зберігає потріскування синюватої деревини, що оточує велике прямокутне приміщення. Я підібрав кілька іржавих цвяхів, яких, однак, ніколи не застосовували. Тут, у цій залі, пролунали слова всіх п’єс Чехова й, імовірно, він сам був присутній на деяких репетиціях. Прикро, що звуки тануть у повітрі — і часто безповоротно. Я не кажу, «завжди», бо знаю, що сицилійські вівчарі зганяють отару докупи бойовими покликами давніх арабських армій.
Коротка мандрівка тутешніми околицями. Вулиці в багні. Таке враження, що який-небудь зсув ґрунту перехнябив увесь цей світ мужицької деревні. А вже тягнуться вгору височенні блокові багатоповерхівки, беручи в каре дикі луки, які стануть площами, а тим часом, здається, скидають нечистоти тобі на черевики.
За столом Борис, який, окрім усього іншого, великий науковець-академік. Він сказав мені, що іноді почувається моїм батьком.
— То я можу попросити в тебе грошей? — запитав я в нього.
— Попросити можеш… — відповів він з єврейською проникливістю в очах.
Ми знову відвідали Михайла Шварцмана, одного з художників найчистішого в Європі мистецтва. Він тримає свої полотна прихиленими до стіни в їдальні. Пересуває їх одне по одному, показуючи мені. Структурні зображення одразу наводять на думку про індустріальну механіку і стебнування розкроєної тканини. Однак вас одразу підкоряє сила цих ребристих конструкцій, які пробуджують згадку про нервюри склепінь готичних соборів і співочі кольори Паоло Учелло. І ось, потроху, цими насиченими енергією механізмами починає струмувати тремтливе свідчення любові. Відтак зміцнюється відчуття, що ви споглядаєте собори зачарованої душі, готової розбурхати вашу уяву. Я зізнаюся йому в переконанні, що він — найвизначніший художник у Європі.
— Моя звична скромність — відповів він на це, — схиляє мене сказати, що я з тобою згоден.
Соня й Міша Швейцер[17] живуть із кішкою й купаються у взаємному коханні. Збирають округлені морем у Ялті камінці, показують старі видання Чехова й Толстого. Якщо хтось один має кудись іти в справах, інший супроводжує його до ліфта. Я надзвичайно люблю й поважаю їх. Міша є учнем Ейзенштейна. Меланхолійна усмішка вуалює його ледь зизі очі.
Ми відвідали будинок-музей Толстого, де письменник мешкав майже щозими з 1882 року. У великій кімнаті на другому поверсі ми чули його голос, записаний на диску фонографа, що Едісон надіслав Толстому з нагоди його вісімдесят другого Дня народження. Там ми також слухали складений старим письменником вальс. Високі ширми часто відгороджують ліжка від куточків для чаювання й невимушених бесід. Світ зігрітий теплом білих кахельних печей із розмаїтими чавунними дверцятами. У кожній кімнаті своя нерухома старенька доглядачка. Майже всі вони посивіли за довгі роки, пильнуючи експонати, кожна у своїй кімнаті. Я спромігся перемовитися кількома словами з хранителькою їдальні, де стоїть накритий стіл із англійською порцеляною. Літня жінка сказала, що часто уявляє собі родину Толстого за столом і щоразу вигадує меню. У великому саду, так само, як у давніші часи, закритому з правого боку червоним муром пивоварні, а в глибині — стіною психіатричної клініки, багато кущів білого й синього перського бузку. Яблуні під мурами пивоварні. На виході я сів на лавочку, прилаштовану до дерев'яного паркану, який відділяє будинок від вулиці. Я знаю, що старий Толстой часто сидів на цій лавочці, спостерігаючи, як робітники йдуть на завод. Сьогодні в декількох кроках від мене стояла черга до крамниці при заводі — купити свіжого пива у пляшках. Дехто вже пройшов повз мене п'яною ходою.