— Може, вам його Сергій надіслав, — мовив Клейман, віддаючи мені рожевий камінець, щоб я зберіг його на згадку.
[…]
Тбілісі, сорок градусів під покрівлею на платформі. У тіні колони три дагестанські жінки в ряд у лискучому одязі. Знову перетинаємо гори й уночі прибуваємо до моря. У Краснодарі українські базарувальники у світлому вбранні, жінки в білих хустках; соняшники, качки на березі річки; сільські хати за парканами в оточенні фруктових дерев; а далі неозорі лани скошеної пшениці, поля ще зеленої кукурудзи, блакитні капустяні городи; селянки у світлих сорочках і вилинялих спідницях.
Засмаглі під сільським сонцем торговці пропонують тараню, тримаючи рибини за хвіст, і жовті дині; рожеві метелики; горбки зрушеної землі, висушеної спекою, і рейки на оголених шпалах; а вдалині курні заводські труби.
Миготять поїзди з людом, який вистромляє з вікон вагонів руки й голови, щоб їх охолодив зустрічний вітер. Утомлені тіла простяглися на відкинутих полицях-нарах, укупі з кавунами й порожніми пляшками.
Міняються хвилясті видноколи з вигорілою травою, що її смарагдовим світлом забарвлює небо. Світ поїздів, що видаються намальованими від руки на станціях під комуністичними гаслами, часом безвідрадність занехаяних фабрик, а понад те — їїї ґрунтові шляхи, якими прогулюються свині.
У вагонах лунає оперна музика впереміш із Челентано. У мареві світлішають яскраві кольори. Запах дьогтю, кіоски з пиріжками, яйцями, поштовими марками та пивом. Барвисті мандрівники на тротуарах і на сходах, що ведуть на криті тераси естакад через залізничні колії. Тисяча острівців трави по берегу Азовського моря. Чоловіки, що з причалу спостерігають за поїздами. Таганрог, де народився Чехов. Широченні тротуари з зеленими лавками розділяють колії, заплямовані іржею по краях рейок — мерехтливих, як леза довгих мечів. Вечоріє, і світло, скільки око сягає, ховається в голівки жовтих соняхів. Одеси дістаємося вже поночі. Тут спітнілий люд сидить просто неба в маленькому центральному парку перед оповитим імлою фонтаном або навколо півторастолітньої тополі, круг якої земля всіяна недопалками, що їх накидали закохані.
Пари літніх євреїв сидять у затінку великих кінських каштанів, що утримують темряву в повітрі перед готелем «Одеса», у кількох кроках від славетних сходів, що ведуть додолу, у гавань, де кораблі чекають на рейси в дальні краї. Сходи послужили Ейзенштейну для класичного кадру з дитячим візком у «Броненосці Потьомкіні». У «Гамбрінусі» п’яні як відвідувачі, так і кельнери, навіть нам здається, що нас хитає в замкненому просторі, сповненому блатними піснями.
Одеса була містом музики, і не випадає забувати, що Бенні Ґудмен почав дмухати в кларнет в Одесі, й Ґолдвін та Мейєр виїхали звідси в Америку, щоб заснувати там студію Metro-Goldwyn-Mayer.
Відтак прогулянка широкими тротуарами вздовж освітлених вітрин, у яких виставлені великі пальми в цементних горщиках або виводки соковитих рослин чи тварин із нейлоновим хутром. Ми переходимо вулицю Ластівок[18] із чудовим оперним театром у глибині — споруду обсіли численні голуби. Колишня Італійська, нині вулиця Пушкіна, затінена високими платанами, приводить нас до комфортного старовинного готелю «Красная» з дверима світлого дерева та заокругленими балконами. Багато хто стверджує, що Одеса виникла зусиллями неаполітанців, а інші вважають, що то були французи. Якщо перша гіпотеза справедлива, назва Одеси може походити від італійського adesso, «зараз»; а якщо справедлива друга гіпотеза, назва Одеси пішла від французького au dessous.
18
Так у автора. Вулиця Ланжеронівська, на яку заднім фасадом виходить Оперний театр, називалася тоді вулицею Ластомкіна, на честь підпільника часів Інтервенції (