— Харашьо? — питає він.
— Харашо. Спасіба, — кажу, розглядаючи під шаром води червоні криваві плями на своєму тілі — від несамовитого тертя.
Після лазні — гарячий чай у товаристві Параджанова, який чекає на мене в татарському ресторанчику. Арабська музика поміж кучерявого волосся на скронях служителя.
Ми ходимо вулицями старого Тбілісі, що тягнуться до центральних проспектів, наче слизькі пересохлі струмки. Старезні акації застрягли у вузьких тротуарах, і їхні стовбури закінчуються химерними потовщеннями. Гілки сягають блакитних і кремових вікон або терас із єдиним парапетом, на яких у своїх піжамах дихають свіжим повітрям недужі, що йдуть на поправку. Хтось посеред вулиці Кіпіані залишається сидіти в залізному кошику свого старого балкона упродовж багатьох місяців. Виходить із дому раз на тиждень, щоб зібрати порожні пляшки й обміняти їх на півлітри горілки. У домі шестеро синів, юних і вродливих, з вини різних своїх слабостей скуштували в’язничного хліба. Один відбув десять років за зґвалтування російської туристки. Батько завжди на своєму місці, з крислатим капелюхом на голові спостерігає млявий вуличний рух. Розповідають, хтось пропонував йому гроші за послугу — щоб він зробив вагітною жінку замовника. Але дружина мовчазного спокусника з балкона відмовилася віддавати в оренду чоловікову мандрівну плоть, за що сплачує виснажливими нічними насолодами.
Двори тісно поставлених будинків збирають купи сухого бруду. Спіральні сходи — залізні або з побитими шашелем дерев’яними балясинами — досягають останніх горішніх терас. Благодать похована під кучугурами осіннього листя. Воно — країна душі, це Тбілісі! Великий будинок у стилі модерн, із порталом, утвореним дерев’яними ощепами — невимушеними, як пурхливі підписи, без скла, повні брудного повітря. Такими є вікна й балкони аж до центрального жерстяного купола — іржавого і дзвінкого, як керамічний горщик. Невдовзі залишки металевого опору перетворяться на чорний пил, і кожна крапля дощу стане кулею, пробиваючи тендітну павутину. Вхідні двері, як і в решти будинків, що є окрасою кварталу, вгрузли нижче рівня вулиці майже по дверну ручку. Параджанов розповідає, що камені під цим асфальтом були лазуровими, і в дні, коли їх ховали під щебінь і смолу, він прийшов попрощатися з ними — з кожним — стоячи перед катком, що навіки стелив на них асфальт.
Раптом він відчиняє двері й, ідучи вгору сходами, запроваджує мене у своєрідний трансатлантичний корабель у сухому доку, уже почасти демонтований. Тераси, сходи; ми піднімаємося на мансарду, де мешкає стара шляхетна пані, колишня актриса і співачка. Нас вітає перелякане обличчя в глибоких зморшках, дозрілих у ностальгії за втраченою славою. Шия закутана прозорою вуаллю, що лежить на побитій міллю сорочці, яку доповнюють сині спортивні штани. Ми сидимо за столом, накритим білою скатертиною. Поруч, на розкритому фортепіано, стоять розгорнуті ноти. Сторінки втримуються на місці двома довгими свічками, які впродовж років заломилися саме так, щоб найкраще виконувати свою функцію фіксаторів сторінок.