Параджанов просить даму прочитати який-небудь вірш, і старенька актриса декламує нам уривок із Буніна. Вона заледве вислуховує наші компліменти, бо, нездатна стримати емоції, зачиняється на кухні.
Собачий холод, що прийшов зі Скандинавії, заморожує мені коліна, доки я волочу ноги поміж темного і збудженого натовпу, який заповнює велетенські зали очікування вокзалу. Потім ковзаю суцільною кригою, що вкриває перон № 7, із якого опівночі відбуває наш поїзд.
Купе з двома паралельними ліжками доволі зручне. Воно ледь-ледь зігріте. Як є, в одязі, не скинувши навіть шарфа, я вкладаюся на своє ліжко й дозволяю силам механіки підкидати і струшувати мене. На другу ночі спека в купе така, що хочеться скинути з себе не тільки одяг, а навіть шкіру. Упродовж багатьох годин я почуваюся, мов ті лічені монетки, що ними калатає у своїй карнавці жебрак, просячи милостиню по церквах. Однак мені щастить також упіймати трішечки сну. Аж ось у синюватому повітрі спалахують низки вогнів Петербурга, розмазані, як сльози. Готель «Асторія», що нині включає також старий готель «Англетер», де вчинив самогубство поет Єсенін, зручний і повний англійських слів. Після швидкого сніданку я прогулявся навколо Ісаакіївського собору, а ще вулицями, якими в дитинстві ходив Набоков. Щоразу, коли я опиняюся перед чимсь, чия краса й сила схиляє мене думати, що воно існуватиме століттями, одразу в кістках мені починає нити нетривалість мого життя. Ми — як тіні птахів, що на коротку мить пробігають цим мармуром і цими чудовними фасадами.
Якби не було статуї Марка Аврелія, пам’ятник Петру Першому не мав би тієї форми, яку має. Усе залежить від чогось, що прийшло раніше. Мені пригадується бідний чернець-пекар, якого ми з Тарковським, подорожуючи Італією, зустріли у великому монастирі Трізулті — нині майже покинутому. Тільки один старий чернець продовжував випікати — для себе і для лічених бідних подорожніх — по кілька буханців хліба. Він сказав: «Цьому хлібові понад тисячу років. Щоразу, як я замішую тісто на хліб, я беру трохи дріжджів із замісів попередніх днів. Я не можу дозволити, щоби згас цей маленький знак із сивої давнини. Бо з ним згасне іскра тих часів».
Це справедливо для всього в житті і, перш за все, для мистецтва. Гарна сучасна річ містить у собі закваску, залишену мистецтвом минулого. У певному розумінні — неможливо створити щось без минулого. Тільки творення світу було вибухом новизни.
У Петербурзі вночі, коли Нева й канали вкриті кригою, відблиски вогнів не тонуть у воді, а розтягуються крижаною поверхнею. Таксі, перетинаючи примарні перспективи, зупиняється на світлофорах, які світять червоним у метафізичній пустелі цієї покинутої столиці. На думку спадає Неаполь із його болем і казковими бувальщинами, які полощуться разом із білизною в повітрі, що ним дихали Бурбони. Тут білизна незчисленних колон нагадує про імперський блиск.
Не раз уже я згадував Інну Олевську, велику художницю, яка створює скульптуру з порцеляни. У поїздку Італією вона взяла з собою валізу з чорним хлібом і вареними яйцями, які їла, прихилившись спиною до стін соборів чи до пам’ятників.
Вона мініатюрна й убирається, як маленький самурай. Її шпакувате волосся підтримують дві чорні оксамитові стрічки, які, схоже, ладні також частково прикривати вуха, а третя смужка оксамиту тримається згори голови, де зустрічаються дві кіски, один сантиметр завтовшки кожна. Не знаю, чи звичайне тіло ховається під довгою й широкою спідницею й розмаїттям блузок. Ми побували в її маленькій квартирі, яку вона тримає в напівтемряві й де випадає пересуватися в лабіринті з білої порцеляни, розставленої на колонах. На підлозі натомість лежить занурена в сон, простягнувшись у натуральний зріст, та, яку художниця називає «безіменною музою», натхненницею всіх її фантазій. Сонна жінка з двома ледь означеними і близько розташованими персами на грудній клітці, яка переходить у м’яку рясноту живота, що наводить на думку про вагітність. Однак там немає набряклості, а лише — ряснота, прикрита аж до босих стоп габою, на якій де-не-де проростають крихітні пуп’янки троянд. Вродлива жінка, чиє тіло — хоча й дещо деформоване — притягує, на зразок тієї прірви, що від неї паморочиться в голові.