Щоб виготовити таку скульптуру з порцеляни, треба було побудувати відповідного розміру пічку, і можна ствердити, що це єдиний такого роду твір у світі.
Інна запропонувала нам легкий суп, салат, ми пили «шипшину». Потім — чай із арабськими солодощами. По червоних стінах навколо розвішані картини, оксамитові костюми, намиста, старовинний вишитий одяг та екрани.
Далі — лабіринт творів мистецтва, серед яких також знайшло собі місце широке, вкрите зеленим оксамитом розкладне ліжечко, на якому Інна відпочиває. Мені стоїть перед очима та розніжена муза з рясним животом під персами, соски яких наводять на думку про пару близько посаджених очей.
Холод уже не такий лютий. Усі мармурові колони, а також дерева вкриті білою памороззю. Ми простуємо живописним світом. Наш друг Міша Мейлах, який щойно закінчив переклад написаних англійською творів Набокова, везе нас, щоб показати диких качок у каналах позаду великого, облямованого синім, кафедрального собору Растреллі, і попиває маленькими ковточками свій трав’яний напій, що тримає в пляшці поруч зі своїм водійським місцем.
Я дивився на диких качок, що виділилися синіми плямами на тлі присипаної снігом криги, і думав про свого шваґра, який — щоб пристрелити одну з таких бідних тварин — просиджував цілі ночі в халупі, закутаний у шалі, у високих вовняних шкарпетках на ногах, украдених у моєї сестри. Годинами він удивлявся в дзеркало озерця, чекаючи, коли прилетить із Росії бодай одна дика качка. А нині перед моїми очима цілі зграї цих птахів, їх петербуржці шанують так, як шанують котів римляни; і тут теж є літні дами, що кидають крихти хліба з парапетів.
Пожежа в Москві: вогню вже немає, але з-під завалів піднімається дим. Я почуваюся вояком Наполеона в часи походу 1812 року. Російське населення на вулиці опускає «вуха» вушанок. Враження, наче навколо тебе маса собачих голів. Вони пересуваються під кучугурами рваних хмар. Я дивлюся на них через віконця Романової машини. Його «Жигулі» враз наповнюються музикою. На касеті всі хіти одного французького саксофоніста за останні сорок років. Я слухаю, схиливши голову на спинку сидіння. Музика не дає мені чути зовнішні звуки. Вантажівки та автомобілі ковзають повз нас безгучно. Заляпані грязюкою автобуси підбирають людський тлум, що вивалює з «гастронома». Здається, ось душі мертвих росіян вирушають в останню путь по сороковинах, піднімаючись сходами нагору, поруч із янголом, який волає про вчинені ними добрі справи, а диявол викрикує про їхні гріхи.
Я оглядаю крізь віконця машини широкі брудні вулиці, заповнені не так пасажирськими автомобілями, як вантажівками, що сунуть із увімкненими фарами крізь бурю пилу та снігу, здійняту снігоприбиральними машинами, які сьогодні повернулися до роботи. З вузликами, сумками та валізами в руках ідуть вулицею прості містяни, похнюпивши голови в полуденних сутінках. Роман їде за вантажівкою, що везе в кузові старі полинялі смугасті матраци. Роман намагається не відриватися від цього барвистого вантажу, бо він розважає нас. Але на Бульварному кільці ми губимо вантажівку, й одразу нам здається, що вся Москва зробилася сірою.
Я заплющую очі й бачу себе в’язнем у Німеччині — у дерев’яних шкарбанах, гумовому комбінезоні та з ганчіркою на голові, на етапному марші через руїни розбомбленого Касселя. Раз у раз величезні напівзруйновані будівлі падали від пориву вітру, розсипаючись на купи щебеню та цегли. А тоді знов тиша й відчай порожніх вікон. Саме під час етапування крізь покинуте місто я звідав оте відчуття, наче я деінде, віддалік від загроз і цього злиденного життя. І вперше я подивився на метеликів без бажання з’їсти їх, як згодом написав про те у вірші[19].
На Манежній хуртовина лютує навколо Романової машини. На крупі Красної площі видніються цибулини куполів Василія Блаженного, схожі на аеростати, готові до зльоту. Навколишні будівлі скупчили в собі сузір’я жарин, на яких спочивають їхні башточки й вежі, а повіви вітру повсякчас роздмухують попіл і розпалюють ті жарини. Коли ми віддаляємося, усе валиться позаду нас, і повітря, сіре від диму, наповнюється спалахами та іскрами вуличних ліхтарів, які вибухнули над цілим містом.
Певної миті машина загрузає в багнюці, що скупчилася під мостом, який веде на площу Комсомолу. Ми знаходимо притулок на Казанському вокзалі — станції, звідки рушають поїзди Транссибірською магістраллю. Сюди заходиш наче у два величезні собори, розташовані під прямим кутом і з’єднані спільними нефами. Великі зеленкуваті склепіння, з яких звисають гігантські світильники над головами неспокійного люду, що зважає здебільшого на свої валізи.