Найперші запахи — аромат цитрусових — ви відчуваєте очима, завдяки помаранчевому кольору, що виділяється у плетиві тіл. Потім долинає дух квашеної капусти, змішаний із азійськими спеціями й запахом зеленої м’яти. Компактна маса людської плоті заповнює навстоячки весь простір підлоги і сходів, що ведуть на другий поверх або вниз — у підвальні камери й лабіринти складів та депо. Люди пробивають собі шлях ліктями або непорушно куняють на купах пакетів, клунків, зв’язаних мотузками сумок і мішків картоплі та огірків. Бороди, хутряні шапки, пальта, шарфи, широкі обличчя, мигдалеподібні очі, жовта шкіра, киргизькі або монгольські долоні, що міцно тримають ручки валіз.
Огрядні вокзальні служительки, одягнені в біле, простягають охочим циліндри морозива «ескімо», що виявляється твердим і теплуватим на зубах. Припливна хвиля натовпу суне, дихаючи в потилицю переднім і в обличчя зустрічним. Переповнена аудиторія на кріслах, а там — щільна черга перед касами. І така сама картина в іншому крилі, де тягнуться до стелі дві рослини, що живляться соками з ґрунту, у двох великих діжках. А в глибині — туалети, де купчаться чоловіки: вони курять, притулившись до мурів, облицьованих пожовклою білою плиткою, створюючи теплу тютюнову хмару.
Я бачу кімнату Матері й дитини, на сходах до якої численні подружні пари влаштовують на відпочинок немовлят у дитячих візочках, очікуючи на тривалу мандрівку залізницею. Я рухаюся крізь цю органічну масу, смакуючи ідею останньої путі, коли велика подорож збере разом тих землян, що переживуть атомну катастрофу, готових до нового місця призначення десь у космосі. Гордовитий і загадковий персонаж прихилив голову до бордюрного ощепу стіни, втупився в курний світильник і безгучно артикулює слова, готуючись до проголошення тосту. Заспані істоти скулилися, чекаючи на подорож, як на нічний жах, періодично здригаються на гучні повідомлення вокзального радіо. Погляди ніжні й агресивні. Китобої, чукчі, торгівці, вівчарі, любителі кумису, узбецькі збирачі бавовни, робітники з видобутку золота, геологи, шукачі меду в тайзі, мисливці на диких тварин, селяни, службовці, медики, військові, цигани в зелених сорочках і крислатих капелюхах.
Скрипаль із мокрим від поту чубом на лобі лежить на підлозі поруч із рядом автоматів газводи і споглядає ноги тих, що переступають через нього. Гортанні голоси, дзюркотлива мова загорнутих у шалі східних жінок, з долонями рожевими і блискучими, як нагадування, що навіть ця частина тіла є інтимною. Мадяри з фруктами на перевернутих валізах, групами, наче вони сидять навколо багаття. За дверима до перонів та сама щільність людської маси, що й усередині. Довгі поїзди стоять на коліях перпендикулярно до будівлі вокзалу. Падає сніг, але вечір такий ясний, що добре видно в небі повитий туманом півмісяць.
[…]
Теплохід «Азербайджан» відходить із Одеського порту об одинадцятій вечора. Я дивлюся на море з ілюмінатора своєї каюти. Нас супроводжують мартини, показуючись у світлі прожекторів і тут-таки зникаючи. Із верхніх палуб мандрівники кидають недопалки, що згасають у морі. Простягнувшись на ліжку, я звертаю увагу на гуркотіння машин, від якого вібрують панелі. Перед сном я читаю кілька сторінок із Чжуан-цзи. Мені запала в пам’ять фраза: «Знати, що є речі непізнавальні, ось вище знання».
Я прокидаюся рано і прогулююся пустельною палубою. Сідаю на лавочці й дослухаюся до рипіння. У всьому цьому безлюдному просторі з’являється киргизький хлопчик, щоб сісти поруч зі мною. Раз у раз він зиркає на мене з підозрою й недовірою. У нього очі тягнуться аж за його опуклі вилиці, як траншея на обличчі. Він одягнений у зношену вельветову курточку з подертими петельками, що не тримають кістяні ґудзики. Я порпаюся по кишенях, шукаючи льодяника: один із отих безнадійних жестів, якими намагаємося продемонструвати велику турботу. Знаходжу смугастий камінчик, підібраний на березі Кури. Показую хлопчикові знахідку, як можливий подарунок, але він одразу йде геть, майже роздратований, із настовбурченим неслухняним волоссям на голові. Я піднімаюся двома сходами й зупиняюся перед іще порожнім басейном. На старій газеті лежить пара темних окулярів. Чимало пасажирів уже поспішали до поручнів на палубах. Ми всі подібні до Христофора Колумба, того дня, коли показується земля на видноколі. «Азербайджан» повільно входив у порт Варна в Болгарії.