Злива супроводжує наш автобус до групи великих готелів на узбережжі, куди італійці приїжджають полювати на жінок. Я сиджу під деревом і дивлюся на пустельний пляж із розгорнутими барвистими парасольками. Мартини ходять на піску й періодично проганяють дрібніших птахів, що намагаються поживитися хлібними крихтами. З того короткого візиту до Болгарії запам’яталося, що повітря пахло трояндами. У Туреччині пішло на краще. Нас зібрали і приголомшили твердим світлом білих мармурів грецького міста Ефес. Дивовижні античні руїни з залишками фонтанів і палаців, які тягнуться вздовж великої Вулиці Куретів аж до Будинку Кохання поруч із театром.
У Кушадасі заледве оглянули невеличку мечеть. Двір із двома великими побіленими платанами, а потім ґанок і за відчиненими дверима інтер’єр мечеті з килимами на підлозі та вікнами барвистого скла. Я скидаю черевики й босоніж заходжу в мечеть. Старенький сліпий молиться навколішки в центрі невеликого килима. Підвівшись по молитві, він іде до дверей і, проходячи повз мене, попри те, що не чув мого голосу, питає:
— Італієць?
— Так, італієць, — відповідаю приголомшено.
Нічого більше не кажучи, він невпевнено шукає ногами свої капці, недбало покинуті на мармурі ґанку. Спромігшись нарешті взутися, він іде геть. А я питаю гіда, яким чином він міг розпізнати в мені італійця.
— З того, як ти ходив босоніж… — обертається до мене гід. — Італійці не вміють ходити килимами.
Ми дісталися Стамбула. Швидкі автомобілі на недоглянутих дорогах зачіпають бордюри розтерзаних тротуарів перед ятками, де виставлені болти, свердла та інші механічні причандалля серед викопних мушель. Вітер крутить по землі недопалки та пачки з-під цигарок, а з бічних вуличок періодично висипає юрма, рухаючись квапливо, майже бігом. Машини проїжджають тротуарами, залишаючи чорні плювки мастила вздовж крамниць, більше схожих на гаражі. Масне повітря облизує шляхові знаки й ребра будівель, бризкає пилом у темні лискучі обличчя люду, що, квапливо дрібочучи, безнастанно кудись — не знати куди — тікає. Старий продає воду й час від часу сам її п’є, демонструючи, що вона чиста. Візки вже повні білого винограду й динь. Дрібні торгівці на низьких ослінчиках тримають напоготові жмені готівки в руках, щоб міняти на іноземну валюту. Ми перетинаємо залізним мостом морську протоку. Море людей, шалей, носів над чорними вусами; сонцезахисні окуляри, розкладені на великому столі — їх постійно витирають від пилу жмутком пір’я. Ми біжимо до великих мечетей. Ось Блакитна мечеть. Роззувшись, заходимо всередину, щоб потрапити під чари розцяцькованого купола на велетенських колонах. Я не думав про Мухаммада. Я думав про маленьку людину, яка втілила в камені сповнену духовності фантазію. З очима горі, я був зворушений, я пишався, що я теж людина. Тільки в Кордові я зазнавав таких емоцій серед лісу колон у великій мечеті. А тут мені наче хмара блищаків увійшла в очі. Я стояв поруч із однією з чотирьох колон. Лазурові відблиски грали на кераміці, що вкриває стіни. Потім я вийшов надвір, у розлогий сад, що розкинувся між двома величними мечетями — Святої Софії та Блакитною мечеттю. Я хотів відпочити на одній із численних дерев’яних лавочок лимонно-жовтого кольору під сіткою, за якою ростуть високі мальви. Однак лавки були мокрими. Якийсь старий вистелив лавку великими листками мальви й усівся зручненько. То я й собі так само влаштувався.
[…]
Один тбіліський історик пише, що «сонне дерево» було, імовірно, першою рослиною, що виросла на землі після потопу. З Ноєвого ковчега, коли він причалив до верхівки гори Арарат, повиходили тварини, п’яні від утоми й виснаження, і рушили через калюжі й болото. Сонце швидко висушило гірські схили, і тварини досягли єдиного на всю долину дерева, під яким повкладалися спати три дні під кроною, що випромінювала музичний аромат.
Про те «сонне дерево» є також згадка в щоденнику турецького вояка, що близько тисячного року бився проти вірменів. Він пише про дерево, яке впродовж цілого літа тримало в стані безпробудного сну їхнього командувача, через що наступ турецького війська перервався на весь цей час.
Ці два повідомлення, принесені на крилах легенди, створюють, однак, тло для інших оповідей, ближчих до нас у часі, а отже, набагато вірогідніших. Пошуки «сонного дерева» велися як у вісімнадцятому столітті, так навіть і в дев’ятнадцятому. Потім із цього приводу усталилося тривале мовчання. Аж доки 1910 року один англієць зійшов на берег у Батумі й пішки подався в гори. Він мешкав на віддалених селах Дагестану, а коли повернувся до Батумі, щоб сісти на грецький корабель, показав малюнок дерева з обрідним та обвислим листям на покручених гілках, що встромлялися кінцями в землю, утворюючи щось на кшталт величної і просторої клітки. Англієць стверджував, що знайдена й замальована ним рослина, поза сумнівом, є «сонним деревом». Бо насправді він теж тішився тривалим сном під тими гілками, де повітря, сповнене музичних вібрацій, здавалося, мрячить у вічі.