На жаль, я перервав звіт про наші з Параджановим пошуки «сонного дерева». Продовжу іншим разом.
За течією Кури ми досягаємо долини, яку називають шовковою. Сухі віковічні тутові дерева стоять тут величним неживим лісом.
«Мертві потопельники» — кажуть про них місцеві старі, що мешкають у хатинках неподалік підвісного мосту над річкою. Справді, тридцять років тому повінь трималася надзвичайно тривалий час у заплаві, що тягнеться аж до передгір’їв, які стоять своїми ногами в руслі Кури.
У давнину шовкопряди заповнювали шовковиці своїми коконами, і жінки з довколишніх сіл приходили, збирали кокони в мішки й «заморювали» в казанах, які підігрівали в жаровнях на обмілинах річки. Після цього вони могли тягти шовкову нитку, змотувати її у клубки, які їхні чоловіки возили в Кутаїсі на Шовковий ринок. Нині шовковиці стояли сухі, а земля була встелена гілками, що рипіли під ногами, наче кістки цілого війська потрощених скелетів. Проте одна велика шовковиця досі була жива, і Параджанов неодмінно хотів мені її показати, бо багато хто вважав, що то є «сонне дерево».
Шовковицю ми побачили близько п’ятої пополудні. Дерево сягало метрів десяти заввишки й рясніло зеленим листям і ягодами, доволі дивними, чорними й білими. Поруч стояла хижа старого Чабуа, який запарив нам у річковій воді листя м’яти та ягоди шипшини. Його фізична слабкість давала нам враження великої духовної сили. Ми всілися на лавці при стіні хижі, поруч зі старим, який постукував ціпком землю в себе між ступнями. Він запитав нас, чи ми прийшли до нього по поради щодо шлюбу.
— Ми шукаємо «сонне дерево», — сказав Параджанов.
— Це не воно, — запевнив старий.
Уже смеркалося, коли ми почули чиїсь кроки в засипаному сухими гілками лісі. Показалися юнак і дівчина, віком не старші двадцяти років. Дівчина тримала під пахвою згорнуту білу ряднину, а хлопець мав у руках полотняну ташку. Старий показав їм знаками, щоб наблизилися до дерева й розстелили ряднину на землі під деревом. Чабуа підійшов до шовковиці і здійняв галас, скрикуючи хрипким голосом і вимахуючи руками. Численні птахи, що сиділи серед густого листя, ураз знялися в повітря, струснувши з гілок багато стиглих ягід, які посипалися на розстелену ряднину.
Тоді старий перевірив, як шовковиці попадали на тканину. Білі й чорні ягоди утворили дві окремі купки. На жаль, цього разу вони не перемішалися, як бувало в більшості випадків. А отже, прогноз щодо шлюбу цього разу виявився негативним. Хлопчина вручив Чабуа ташку зі скромною винагородою, і молода пара сіла, плачучи, на суху колоду. Згодом, трохи вгамувавшись, вони підвелися й рушили геть, щоб відтепер іти в житті різними шляхами. Тоді ми повечеряли старими шашликами, що були в полотняній ташці, а переночували в бібліотеці — маленькій дерев’яній споруді, установленій на палях, аби в негоду під нею могли ховатися корови.
Проминувши широку долину річки Арагві, ми йдемо за течією Тереку, що приводить до безлісих гір, подекуди вкритих оксамитовою зеленню, але здебільшого — самим лише мохом. Дістаємося села, що притулилося під велетенським Казбеком, який підноситься на п’ять із половиною тисяч метрів. Тут, нагорі, бджоли смокчуть квіти будяків. Саме в цьому селі Параджанов колись познайомився з показним молодим вівчарем, дуже обдарованим художньо. Той мешкав у хижі на краю села. Повернувшись у Тбілісі, Параджанов на власні кошти накупив дорогих книжок з мистецтва і знову поїхав до того села, щоб віддати їх вівчареві. Але того не було на місці. Юнак, либонь, був десь із отарою на пасовищах. Тоді Параджанов склав книжки на підлозі й на лежанці. Коли він зачиняв за собою двері, у хижі не видно було навіть клаптика підлоги, цілковито не заставленої стосами книжок. Відтак він більше не думав про обдарованого вівчаря, з яким заледве був знайомий і на якого просто захотів справити враження.