Про це ми розмовляли, сидячи навколо невеликого столу в товаристві двох молодих туркменів, що приїхали до Бикова у справі відкриття банку в їхній столиці. Не знаю, яким чином, але розмова торкнулася також подарованого Рузвельтом Сталіну «Пакарда», який зараз на «Мосфільмі», на зйомках. Зрештою, саме поблизу будівлі «Мосфільму» розташовувався закритий гараж, де й нині стоять усі автомобілі вищих органів влади. З нашої невеличкої квартири можна бачити, як щодня виїжджають і повертаються сюди довгі чорні «ЗІЛи».
Бажання поїхати куди-небудь потягом виникає в мене зрідка, приблизно так само, як раз на два-три роки тягне випити кухоль пива. Маю додати, однак, що я люблю російські залізничні станції за їхню викопну масивність, де пасажири тонуть у багажі, викликаючи в уяві картини корабельної аварії.
О дев’ятій вечора в супроводі групи відданих друзів ми проходимо величезною галереєю Київського вокзалу, а далі — кілометровим пероном, на якому стоїть наш потяг. Небо в нас над головами сплющене, і в натовпі людей і валіз ми не обмінюємося жодним словом. Потяг ковзає рейками, і Москва у вікнах вагона віддаляється. Вечеряємо вареними яйцями й запитуємо себе, чи ми взяли з собою все, що мали взяти. Я засинаю о третій годині ночі, а прокидаюся на світанку.
Україна під водою. На дерева в цвіту навколо дачних ділянок ллє ливцем. Лічені жінки плуганяться розмитими дорогами, занурюючи гумові чоботи глибоко в рідку багнюку, і видається, наче вони підганяють копняками білих гусей, що чалапають перед ними.
Осьде й Київ зі своїми монастирями й дивовижними церквами, що визначають обриси пагорбів над просторим Дніпром, у затоках якого юрмляться човни. Земля повсюдно біла від опалого цвіту. Казатин із пожежною каланчею поблизу станції; навколо городи, а сіре небо розкреслене електричними дротами, на яких тут і там сидять чорні ґави з мокрими крилами. Поблизу колії стоїть чорна коза.
Ми перезирнулися, і я показав їй на мигах, щоб трималася, бо вода заливала їй очі.
Далі потягнувся лісочок і темна земля, що чекає на соняхи. Убогі вулиці, але будиночки завжди акуратні й ладні навіювати казкову атмосферу. Вам одразу хочеться сказати, мовляв, як чудово було б тут замешкати. Тобто бажання таке може виникнути, однак не варто йому потурати. Цвинтар під деревами — здається, наче залізні ліжка розставили абияк, у довільному порядку серед високої трави. Дощ припинився. Дикі птахи летять рядочком у небі над станцією Брівки. Дачі відображаються у воді ставків. Далекі від усього світу люди витріщаються на поїзд. На якусь мить ми зустрічаємося очима з одягненою в синю куртку дівчиною, яка сидить на велосипеді. Я подумав про того великого письменника, яким є Антоніо Делфіно, і про його «Спогад про Баску».
Вінниця, де хати ховаються за фруктовими деревами поміж розгородженого парканами очерету. Садки й будинки без жодних ознак бідності, якщо не брати до уваги вулиць і провулків, де можна потонути в багні. Показалося сонце й забрало тіні з верхівок дерев. Листя посвітлішало, крони тримають під пахвою трішечки блакитного неба. Поміж трави вигулькують кульбабки — оті жовті квіточки, які потім утворюють пухнасті кулі, готові розлетітися пушинками навсібіч, варто на них дмухнути.
У Жмеринці жінки пропонують із платформи яблука, голуби завзято порпаються в непотребі з перекинутого сміттєвого відра. Будівлю вокзалу вінчають численні шпилі й башточки — чисто тобі східний собор. Моя дружина купила за три карбованці півкіла волоських горіхів. Жмеринку населяли євреї. Нині чимало з них емігрували в Америку й Австралію. На гілках тополь великі темні гнізда чорних птахів, що голосно крукають. Плямиста корова тютюнової масті розкарячує ноги й, витягнувши морду до потяга, мружить очі й упускає на траву теплий корж. Напевне ж, багато бідних італійських вояків загинули саме в околицях цього світу зачарованих садів. І, ймовірно, саме десь тут російський генерал, чоловік пані Марії, з якою я познайомився кілька років тому в Москві, віддав свого часу наказ про останню атаку, яка привела російську армію до Відня. Пані Марія переповіла мені дещо таке, чим поділився з нею чоловік. Тієї ночі армія стояла на відстані лічених кроків від італійської лінії, і генерал уже призначив час атаки на опівнічну годину.