Старий Василій носив на голові кашкет від давнього — до 1920 р. — однострою залізничників: чорний, із жорстким дашком, із масними плямами на берегах, якими кашкет торкався голови. Червона сорочка навипуск і темно-сині штани, а поверх сорочки — жилет, що застібався на тридцять металевих гачків. Він сам або вдвох із дружиною кроїли й шили весь одяг, який носили. Зрештою, так робили їхні сільські родини в часи, коли харчувалися тричі на тиждень супом із трав. За винятком однієї неділі на рік, на яку припадало велике релігійне свято. Вони жили разом із кіньми та іншими домашніми тваринами, а деякі з їхніх мудреців уже передрікали, що прилетять металеві птахи, які одним колом зможуть звести докупи двох братів, які перебувають за сотні кілометрів один від одного. Коли почалися заворушення, спричинені революцією, розраду вони знаходили в молитвах, отриманих від батьків — нечисленних членів спільноти Войовничого Духа. Унаслідок тривалих переслідувань майже всі традиційно неписьменні; молитви передавалися від батька синові усно. Навіть упродовж 14-річного ув’язнення по таборах Василій вряди-годи втішався молитовними піснями, які повторював навстоячки при стовбурі дерева, сховавши голову серед листя. Він мусив стерегтися, бо саме через оцю свою віру зазнав депортації та репресій. Я попросив його продиктувати мені одну з його улюблених молитов.
Він говорив до мене, уникаючи дивитися в обличчя, адже боявся клієнтів санаторію, які постійно прогулювалися каштановою алеєю, яку Василій замітав щоранку з шостої до дев’ятої. Я сів на лавку й записав перший вірш молитви. Другий вірш — одразу по тому, як проїхала машина, що привезла в санаторій першого секретаря компартії Грузії. Третій — поблизу річки, де Василій чекав жінок із кухні, що віддавали йому мішечки з черствим хлібом. Аж тоді він повернувся до мене, і повіки його тремтіли.
— Та скажіть направду, дідусю, ви боїтеся?
— Так, трохи є.
Старий ледь повів світлими очима на благородному обличчі мушкетера з довгими сивими вусами, що кінчиками сягали вух.
Тоді він нічого більше не сказав. А я проїхався з ним автобусом до села — і далі, тротуаром, аж до його домівки, де на нього чекала його старенька, сидячи на дерев’яній лаві поруч із дверима. Вона чистила у відро картоплю для супу. Я тихенько присів поруч з ними й тут зрозумів, що Василій плаче. Старенька заговорила з ним стиха по-грузинськи, а тоді обернулася до мене:
— Ви йому пробачте ці його сльози. Йому соромно, що він зізнався про свій страх.
Я зціпив зуби і став дивитися на лушпайки, що падали поруч із моїми ногами.
Свіжі свинячі екскременти з перегрітих кишок, засохлий коров’ячий гній від дезорієнтованих тварин, що забрідають на широкий пляж, замкнений пасмом пагорбів, які вступають у море. Лічені пляжники: окремі чоловіки в трусах приймають сонячні ванни, нагадуючи сцени з фотографій дев’ятнадцятого століття, лежачи голою спиною на каменях або в тіні від сорочок, натягнутих, як тенти, на гілках.
Лушпайки від кавунів, черепки, а в центрі — громадська вбиральня, над якою висить хмара смороду і мух. З боку дороги натягнута металева сітка, об яку буцають головою дурні кози, а за дорогою бараки азербайджанців, які жують часник золотими зубами, а там далі, ближче до рибоконсервного заводу, обгороджений дротяною сіткою громадський парк із чотирма іржавими гойдалками, на яких гойдаються старі та дітлахи. Хвиля морських звуків прокочується пляжем і завмирає у вузьких щілинах каменів, що їх виїло море шляхом тривалого перетравлення.
Брудне повітря насувається з бідних районів, де туляться дерев’яні халупи з балконами — вони виходять на внутрішні двори, де з джерела крапає у відро вода. Тремтливі відблиски з вікон падають на гарячий асфальт, захищений обпаленими платанами. Стоси дахів та балконів дихають сонцем, яке видобуває з усіх їхніх закапелків запах висхлої деревини. Замурзані обличчя дітей уздовж сільського путівця, вкритого трісками — їх злущили з дерев сонце й неслухняні підсвинки, що чухають об стовбури свої заселені блохами боки.
Ось уже вчетверте, щойно гляну на каштан перед фонтаном біля підніжжя сходів до вілли Романових, як мені враз припікає подзюрити. Я починаю розуміти собачу пунктуальність. Тепер, коли був він, перші сухі листочки з волоського горіха відмовлялися падати на бульвари, де на них чекали мітли двірників, негайно замітаючи їх у купи й загрібаючи у сміттєві баки. Великі вікна настільки чисті, що птахи не бачать шибок і, врізавшись у скло, падають на землю оглушені або смертельно поранені.