Навесні, коли в Таджикистані всі чекають на землетруси, а старенькі винюхують повітря, щоб застерегти, там живе Тимор.
У нього було таке відчуття, що Фелліні нездужає. Йому часто траплялося думати про великих особистостей від різних жанрів мистецтва, розкиданих по всьому світу, як мандрівні гори.
Жовті безплідні висоти з лісами, вирубаними за турецьких навал. Руїни замків і древніх міст, знищених землетрусами, які торгали всю Грузію, а зокрема — у цих прикордонних районах. До того, як землетруси й навали все понищили, на лівому березі річки Кури стояв маленький жіночий монастир, а на правому — розкинувся величезний монастир-фортеця, у якому перебувала вся спільнота ченців Вардзіа. Нині ж по обох берегах бачимо тільки темні печери, що заглиблюються у високі кам’яні стіни.
У маленькій келії, видовбаній у скелі неподалік від материнської церкви, жила дуже юна черниця, яка страждала від самотності. Вона вирішила послати світляні знаки в монастир Вардзіа, аби потішити себе спілкуванням з молодим ченцем. Вона скористалася з уламка люстра, яке було частиною її дівочого посагу. По трьох роках очікування й сигналів, що вона посилала сліпучими відблисками, нарешті з того боку відповіло інше дзеркальце. Кажуть, що двоє законників вигадали, як перемовлятися за допомогою елементарної абетки, блимаючи короткими й довгими зблисками, для чого, відповідно, затуляли долонею й відтуляли свої люстерка. Одного разу, проте, од дівчини надійшов безперервний сліпучий промінь, який стривожив молодого ченця. Той вирушив у путь — з’ясувати, що сталося з черницею. Він знайшов її похованою під камінням та уламками піщанику в її печері, але мертва рука, що стирчала з-під завалу, стискала люстерко, обернене в бік чоловічого монастиря.
Ми прибули в місто незліченних фабрик і сірого пилу на листі дерев. Чоловіки після роботи напиваються, а жінки заповнюють кінотеатри, де показують здебільшого комедії.
У лісі рясно великих птахів, яких не видно; їхні голоси подібні до здушених криків, до цокотіння гігантських цикад, гуркотіння каменів, що котяться бляшаними листами. Та коли одна з них показується, пролітаючи низько над бульварами, то нагадує своїм елегантним виглядом даму дев’ятнадцятого століття. Грузин, що, сидячи на лавочці, судомно втягує ротом повітря, аби насититись озоном, каже, що птаха називається сойкою.
Село Савдеґері ховається під луками в зеленому листі. Гірські проходи закінчуються на плато, яке занурюється в порожнечу, створену річкою Боржомула, що біжить між гір. У центрі села старовинна церква Святого Георгія, зведена з сірого каменю. 6 травня з усіх гір і з усієї долини прибувають на свято паломники. На зовнішніх мурах ліплять свічечки, і навіть тепер вологі чорні сліди від кіптяви тягнуться вгору на два метри. Уночі здається, що охоплена полум’ям церква повисає в небі. 25-літній молодик на ім’я Мовсес Тигранович Маргарян, водій із Єревана, сидів на каменистому пляжі поруч зі старшим чоловіком, що лежав п’яний як хлющ. Мовсес намагався вгамувати брата, який нарікав, що по чотирьох роках у таборі не може витримати життя на непотрібній йому волі. Він напився, щоб забути дружину, дітей та рідню, і згадував тюремних друзів, до яких він хотів би повернутися, кого-небудь забивши. Побачивши нас, коли ми йшли кам’янистим берегом, Мовсес рушив за нами, наче проковтнув гачок із наживкою у вигляді нагоди відволіктись, а тоді звірився нам, що то звуки італійської мови так схвилювали його, викликавши відчуття, нібито він опинився далеко від цієї халепи, у якій зав’яз через свою любов до брата. З’ясувавши, що ми чекаємо на автобус, щоб повернутися в Піцунду, він зник на певний час, а повернувся вже зі своїм автомобілем. Запропонував відвезти нас до готелю. Так ми дізналися, що він вірменин і що працює водієм. Він сподівався привезти пляшку води з Єревана своїй бабусі, яка померла, відвідуючи сестру. Бабуся просила його про це перед смертю, і він згодом вилив вірменську воду на землю, у якій спочила небіжчиця. Він запросив нас на великодню трапезу на річку Дзіб. Ми пообідали мамалигою, копченим м’ясом, бобами та м’ятною водою під платанами на березі річки коло старого залізного мосту. Коли він підвівся, щоб піти заплатити, з’ясувалося, що Мадлен випередила його. Він пішов від столу туди, де сонце просочувалося крізь гілки платана.