Навіть фон Паулюс був заворожений Спасо-Єфимівським монастирем — одним із багатьох у Суздалі, — коли після поразки під Сталінградом генерала привезли сюди, де впродовж чотирьох років перебували також італійські військовополонені. У сезон білих ночей вони бачили генерала, який прогулювався подвір’ям на самоті. Я теж відвідав монастир, щоб осмислити долю тих юних італійців, які особливо постраждали в перший рік великих морозів. Я знайшов кілька квіток, які ще трималися на посаджених ними трояндових кущах. Я зібрав на землі опалі пелюстки, щоб забрати їх в Італію й поховати у своєму саду.
За межами монастиря, у безпосередній близькості від муру, за яким пробігає струмок, Тарковський знімав епізод із дзвоном — один із найблискучіших кадрів його фільму про великого художника Рубльова. У долині, якою струмує річка, стоїть Покровський монастир, я його відвідав уранці. Я зустрів настоятельку, яка опікується групою молодих черниць неподалік від місця спочинку покинутих дружин, що від них відцуралися царі. Мене схвилював ясний спокій в очах старої черниці. У погляді начебто затуманених віком очей, мов крізь прозору воду, виднілося глибоке дно.
На зворотному шляху я вийшов із машини, щоб розходити ноги і глянути на село. Кілька старих жінок сиділи на узбіччі з відрами яблук. Посеред ріденького гаю бачу один із баракового типу будинків, зведених Хрущовим, щоб дати притулок тим, хто доти мусив мешкати в комунальних квартирах, тобто — разом з іншими родинами. Мені складно пояснити ту втіху, з якою споглядаю ці муровані паралелепіпеди з вікнами й напіврозваленими балконами, що майже торкаються землі поряд із видовженими вітринами магазинів — покинутих, позаяк вони не витримали суперництва з сучаснішими крамницями. Імовірно, вони мені нагадують сповнені плям і неточностей роботи Ренцо Веспіньяні. Сказати б — це мури, що вже хочуть стати живописом. Я відчуваю ніжність до цих світів у руйнації, яким складно вже забезпечити комфорт для своїх мешканців. Тож моя втіха пов’язана з тим задоволенням, що його дають твори мистецтва. Перехняблені вікна в розмитих кольорах часто дають мені відчуття східної культури, і підсвідомість відносить мене у світи казки.
Режисер Швейцер після смерті своєї дружини Соні щосуботи виїжджав на маленьку дачу, де стоїть продавлене посередині ліжко, у якому роками спало, обнявшись, літнє подружжя. Ліжко нагадує гамак.
Швейцеру найбільше подобалося в поїздках на дачу те, що він проминав цвинтар, на якому похована дружина.
Він розповідав, що — особливо на зворотному шляху — Соня навіть із могили надсилала йому знаки вітання й любові.
Іноді то бували пташки, що злітали з галасом, ще деколи — раптовий сплеск води або сніг, який кружляв, падаючи, у незвичний спосіб.
Того дня, коли не впорався з керуванням машиною, він озирався, вражений несподіваною хвилею осіннього листопаду.
Отак він загинув.
Коли я подорожую Росією, мені часто трапляється збирати страждання комуністичних будівель, що нагадують голі казарми, ув’язнені в березових гаях. Вони знають, з якою зневагою на них усі дивляться — не стільки тому, що вони нагадують про комунізм, а за їхню неоковирність. Я також зберігаю глибоку увагу до інтер’єрів старих санаторіїв, де ноги ступають по килимах, а в кабінетах із відчиненими дверима лікарі в білих халатах очікують пацієнтів на аналізи та процедури. Саме в цих місцях мені випадає нагода збирати печаль поразки, що зворушує мене дедалі більше, відколи Гектор зазнав поразки від Ахілла. І тут не йдеться про ностальгію.