Мене спобігає чітке свідчення того, що то були інші дні і що час минає й викреслює їх.
В Україні, неподалік від величних берегів річки Дніпра, спочиває в невеличкому гаю славетний актор Ленський, творчість якого підштовхнула Станіславського до нових ідей щодо театру. Ми з дружиною з’їли бутерброди поруч із його могилою, що являє собою гранітну плиту, цілковито всіма забуту. Я погладив брунатний граніт, установлений на честь того, чиї жести повторювали найвидатніші актори світу, зокрема — Маллон. Жінки вишивають скатертини й рухаються серед цих полотен, які сповнюють барвами очерети й чагарники. Кожен мешканець, коли знаходить пташине перо, піднімає його й несе додому. Є пір’їни, які допомагають заспокоювати дітей після переляку через падіння або нічний жах, від якого вони кричать уночі. Одразу треба взяти одну з таких пір’їн, спалити її, а тоді обвіяти попелом тіло дитини.
До неї одразу повернеться спокій.
Я прибув до великого монастиря на Толзі, притоці Волги. Він білий-білісінький після тривалої реставрації. Сестри чорними мушками пораються навколішки коло дрібних квітів на узбіччі. Я зачарований видовищем. Інтер’єр відновлений, я оглядаю клаптики фресок, що вкривають стіни та стелю коридорів. Центральний неф уже гарно впорядкований. Мої очі вбирають плями збережених первісних кольорів. Рідкісні моменти мого релігійного піднесення не бували ще такими виразними, як зараз. Я прозираю шорсткуватий старий тиньк на стінах, із якого прорізаються стародавні тіла, що летять і зачинають жести, які одразу переходять у білувату плісняву матерію. Тут і там спалахують сині шати, укупі з полум’яно-помаранчевими плямами. Слід би залишити принаймні якісь частини не реставрованими — для живішого сприйняття, активнішого споглядання. На мою думку, зізнаюся, як лиходійство часу з його порами року, так і людська брутальність мали б залишатися задокументованими через такі ось свідчення. Вони завжди викликали моє зацікавлення, з яким я збираю випадкові таємничі знаки; вони певним чином подібні до творів мистецтва, вирішуючи самі, що саме стерти. Запах їхньої агонії обіцяє мені втіху — з тієї розради, яку я намагаюся їм дати.
Я опановую себе в монастирському саду, обнесеному муром таким високим, що він затуляє краєвид Волги, яка плине під монастирем. Вдихаю повітря, насичене ароматом кедрів, що їх посадив Петро Великий, гучливе хрипкуватим голосом дзвонів, що їх ледь похитує вітер. Відпочинок часто виявляється марним, сповнюючи мене роздумами, тяжчими за втому від усіх труднощів, яких я зазнаю в своїх мандрівках туристичного характеру.
Теплі води морів Індійського океану назавжди залишили йому корабельну хитавицю, тому для збереження рівноваги на старості літ він ходив селом, спираючись на велосипед, який тримав під руку, наче свою наречену. Я маю на увазі морського капітана Прозопорчі. Щоразу, коли я в пригніченому стані, мені здається, що кращі ліки від цього — нужденність, тож я починаю ходити не асфальтованими путівцями, я ловлю ротом дощові струмені. Багатство ніколи не зможе розрадити мене, бо я не мав його в дитинстві, і тому воно ніколи не буде моїм. Єдині речі, що належатимуть нам завжди, — це ті, що ми їх мали в дитинстві, і навіть протяжність дороги ніколи не буде такою довгою, як десять кілометрів, що відділяють Сантарканджело від Ріміні. Щоб померти зі спокійним серцем, слід повернутися в ті виміри, у ті поетичні помилки. Ми вже побували в Раю і часто повертаємося до нього, коли вступаємо туди, де живе пам’ять. Я помічаю це, зокрема тут, у Пеннабіллі, де часто ходжу на пошуки звуків торохтіння дощу іржавою бляхою, пахощів фіалки, яку тримаєш губами, а також мішаного духу керосину, ацетону й мастила, що іноді долинає до мене з якої-небудь старої майстерні.
Ось де рай.
Ми відвідали Марину, жінку, яку розпачливо й ніжно кохав режисер Вронський[22] і яка подарувала йому сина. Подолавши довгі кам’яно-дубові марші сходів і проминувши малу кухоньку, заставлену пательнями й каструлями на столах і шафах, улаштовуємося за великим круглим столом посеред вітальні, в оточенні меблів, задушених стосами паперів, посеред сухого бадилля квітів, що ростуть у банках і високих келихах. Марина після роботи завжди сидить удома і при заході сонця дивиться на люд, що проходить під великим багатоквартирним будинком. Тіні відбиваються на бетоні, а тоді піднімаються муром, нагадуючи великих ластівок.
Я прибув до Вірменії здебільшого заради музею Сергія Параджанова, який помер кілька років тому, дивовижного митця, зустріч із яким закарбувалася в пам’яті кожного, кому випадало відвідати його вдома чи бодай зустріти на вулиці.
22
Прізвище подається за текстом оригіналу. Відомостей щодо згаданої особистості знайти не вдалося (