Я не знаю, чи є над нами Бог, і мені дуже прикро, що я не маю тієї великої втіхи, що була доступною моїй матері, яка, попри свою неписьменність, служила відправу латиною о четвертій ранку в лікарні Сантарканджело. Коли я сказав матері, що, нехай навіть її слова закінчуються на -us, вони складаються лише в неясне гомоніння, вона показала на небо і сказала, що Він її розуміє.
Тут, у Вірменії, ці дрібненькі християни, з неосяжною силою їхньої слабкості, викликали в мене подив і благоговіння. Нині людству настільки бракує ідеалів, що воно, здається, чекає радше на слова, подібні до проповідей цих ченців або Святого Франциска, а не на заклики грошових клумаків, що не мають, однак, жодного бажання зупинити розгул бідності, позбавленої будь-якої розради. Людина, яка заявляє, що турбується про інших, не повинна сидіти на мішках, повних спокою.
Прошу вас, знайдіть спосіб дістатися цих вірменських теренів під білосніжними піками Арарату, до якого прибило Ноїв ковчег у дні Великого потопу й де перша долина називається долиною Першого спочинку.
Напевне, саме тут зупинилися тварини й люди ковчега, посадили рослини, що дали світові плоди, тут почавили ногами виноград і вмістили сусло у глиняні дзбани, закопані в землю, щоб виробити вино. У Вірменії люди витримують злидні й мізерні пенсії, бо їм допомагають численні емігранти з усього світу. Цей край щедрий на вияви братерства і дружби, які допомагають вам ліпше зрозуміти себе й позначаються на спокої мислення. Вас приголомшить тиша, сповнена оповідями монастирів, куди прибувають тисячі й тисячі вірян, щоб вирізьбити малі хрестики вічної пам’яті. Численні надгробки оточують собори, і ви з таємничою легкістю ступаєте по могилах небіжчиків, спраглих вічного смирення. У Нораванку ми пили зелений чай у холодку під вербами, одразу під мурами монастиря. Тоді рушили зворотним шляхом до Єревана, а думки вже вирували всередині нас.
Дозвольте мені визначити Вірменію як «край вертикальних мандрів». Попри те, що я відвідав лише лічені монастирі, переконання моє тверде, з огляду на вертикальні роздуми, які вони мені навіяли та які насправді стали також подорожжю всередині себе самого. У Єревані, у столиці, я швидко збагнув, що час видовжується в нас за плечима на століття й століття, коли, не ймучи віри своїм очам, оглядав катафалк на колесах із потемнілого дерева, який служив людям для погребних церемоній за 2000 років до Різдва Христового. Завдяки стародавнім монастирям і цим дивовижним музейним експонатам, маленька нація відчуває свій простір більшим. Цими спекотними днями вершина гори Арарат є білосніжним вітрилом, що плине в небі й в очах вірменів. На сходженні додолу з вершини перша долина називається долиною Першого спочинку, і саме в цю улоговину, нині значною мірою включену в територію Азербайджану, Ной прибув зі своїми тваринами, коли ковчег сів на мілину — на вершину гори, а повінь стала потроху відступати.
Іще один шлях, що спонукає мене говорити про Вірменію як про край вертикальних мандрівок, — це її притулок стародавніх рукописів в одному з найважливіших музеїв світу. Мої очі вбирали стародавні мініатюри, сповнені невинності та щастя. Я дізнався, що червону фарбу у Вірменії одержували з комах, які виходять із-під землі у вересні: їх одразу збирали й висушували. Але гадаю, що ніхто у Вірменії більше не спроможний відгадати пропорції, необхідні для того, аби перетворити на фарбу цей червонуватий пил.
Була неділя, і ми поїхали на озеро Севан. У невеличких ятках уздовж вулиць продавали шашлики. Я бачив продавців із в’язанками дров для приготування м’яса, бачив овець із темною вовною, що стояли, похнюпивши голови, замкнені в тісній загороді край дороги. Гори, укриті пожовклою травою, іноді здавалися лісами — то мандрівні хмари вводили мене в оману, плямуючи тінями цей сонячний світ.
В останній день подорожі Вірменією ми відвідали Хор Вірап, де навколо монастиря й у ньому самому літають і співають ластівки. А тим часом просто неба хлопчаки пропонують вам білу голубку, щоб ви відчули, як б’ється її перелякане серце, а тоді — відпустили її.
Далі ми досягли монастиря Нораванк. Ми опинилися на краю улоговини в оточенні гори, закривавлені гранітним пилом та призахідним сонцем. Наші ноги пройшли надгробками благородних і бідних ченців — так воліли вони, на вияв свого остаточного смирення, щоб люди ходили землею, під якою поховані їхні тіла. Я не схильний говорити про мистецтво й не прагну для нас естетичного приголомшення. Я бажаю натомість, щоб ми втішилися сприйняттям цього жесту великої духовності, щоб якісь хвилини прожили спогляданням, бо воно підносить нас до розуміння тиші наших слів, таких бідних усередині нас.