Ми прибули у світ твердих скель із гострими хребтами, а там, серед них, наче частина цих гір, постає монастир Ґегард. У мене викликають захват ченці, що звели цей монастир, для піднесеного смирення викравши в кам’яного масиву простір, що возвеличує твій голос, коли промовляєш або співаєш, і обіймає тебе руками, повними ніжності. Саме відданість тих людей, рабів своєї непохитної віри, дарувала їм щасливу свободу. Я намагаюся прозирнути, я чув голоси жіночого хору, які просочувалися крізь тріщини й щілини, щоб долинути до мене, я сидів і думав про свою матір, яка так прагнула туди, де духовність суцільна і щаслива. Ті ранні християни втішалися, не тільки перетворюючи камінь молитвами, але також — єднаючись до гурту з маленькими хрестами, надряпаними на жорстких мурах, пестячи їх руками.
Видається, що дорога до монастиря Ґегард проходить просто під горою Арарат. Під захистом синіх поліетиленових тентів, парасольок і металевих дашків стоять продавці з невеличкими пірамідами кавунів, вишнями в кошиках та абрикосами на тарелях. Курні узбіччя дороги, якою, здається, перетинаєш світ, охоплений пожежею. Не тільки люди ховаються в тінь дерев, але й будинки туляться попід горіхами, як курчата під куркою. Я помітив стареньку під квадратним тентом, який відкидав на неї прозору тінь. Постать літньої жінки була такою врочистою і сповненою благородного убозтва, що я попросив зупинити машину, маючи на думці сфотографувати стареньку й розпитати: які думки обсідають її впродовж годин і годин очікування покупців. Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:
— Коли проїжджає машина, я питаю себе, чому він не зупинився.
Я купив усі її товари, які важили небагато й коштувати недорого.
Москва під сірою масою хмари, подібної до перенасиченого водою туману. Аеропорт «Домодєдово» затоплений ордою, що тягне барвистий багаж, який накопичується перед стійками реєстрації.
Я повертаюся в чудовий будинок зі світлими меблями, у яких зберігаються гори моїх спогадів. Я втомлений і випиваю багато води. По телебаченню показують похорон Паваротті. Спокійна потуга його оксамитового голосу належить до кращого, що Італія може дати світові. Той голос не втрачав своєї глибокої ніжності. Хтозна, чи коли ще народиться інший такий, як він, щоб подарувати нам спів такий італійський і такий універсальний. Ми зустрічалися кілька разів, і щоразу я відчував світло, яке випромінювало не тільки його обличчя, а й яскрава постать.
Дощ ллє ливцем. Я дивлюся, як збігають шибками великі краплі води. Бачу міські будівлі за межами кільцевої дороги. Італійська група, з якою ми приїхали до Москви, оглядає місто зсередини автобуса. О другій пополудні ми маємо зустрітися в узбецькому ресторані, який Рустам вказав Хамдамову. Слухаючи дощ, я віднаходжу давнє зачудування з часів свого дитинства.
Навколо мене й Лори цілий світ дорогоцінних люблячих друзів. Виставка ліхтарів «Толстого» всіх зачарувала, так само, як колажі та фрески. Мене сповнила втома від компліментів. Я простягнувся на ліжку, мов та ганчірка, і впав у сон, що вже чекав на мене.
Двома маленькими автобусами прибуваємо в Суздаль. Калина вже вквітчалася гронами червоних ягід. Розцвіли знову в моїй пам’яті різні відвідини, які я здійснив у цьому світі. Нам випало прим’яти своїми підборами трави поблизу високих берегів перед мурами монастиря, де свого часу перебували щонайменше сім тисяч полонених італійських солдатів. Я зупиняюся в точці, з якої Тарковський показував вихід процесії з воріт маленького Покровського монастиря, що стоїть у долині над вузенькою річкою. Уже надвечір, у сутінки, ми ввійшли до монастиря, аби привітатися з матір’ю ігуменею, яка провела нас до великої зали — показати гробниці численних покинутих дружин царів і великих дворян. Перше ніж попрощатися з нами, «матушка» сказала, що в лютому, коли на калині не залишається листя, але рясно стиглих червоних ягід, раптом налітають зграї птахів із гребінцями, скльовують усі ягоди, і дерева залишаються з голими гілками, уже без рум’янцю грон.
Із Суздалі ми їдемо автобусом у Москву. Упродовж п’яти годин друзі-підприємці обговорювали справи з італійськими партнерами. Я тим часом споглядав спокійний мальовничий краєвид. Ми з Лорою відзначали тридцятирічний ювілей свого шлюбу в «Кафе Пушкін». Я з’їв смачну пожарську котлету. Заради справедливості мушу вам порадити не слухати мене й не вірити в те, що я вам розповідаю. Поважний вік віддаляє від довгих і завершених історій, які намагаються перетягти до себе мої думки, а сам я пристрасно чіпляюсь до фрагментів, роз’єднаних фактів і обставин, які видаються неважливими.