Грузинка Далі, яка допомагає нам, сказала, що по смерті чоловіка ніхто не може звільнити її від самотності. У неї три заміжні дочки, але вона каже: «Діти в жоден спосіб не здатні замінити любов чоловіка або, звісна річ, дружини, якщо чоловік залишається сам на старості».
Далі мріє повернутися в Грузію, щоб жити зі стадом кіз. Москва для неї — лише гори посуду, який треба перемити, і брудні підлоги, що їх треба вичистити. Повсякчас я думаю про свою Костанцу, про її складне життя, боротьбу з вадами і хворобами, про її серце, сповнене любові до цього далекого батька, байдужого, як їй здавалося, до неї.
Сьогодні День народження моєї дружини. Сімдесят років. Сусіди. Вона подарувала мені цілий континент друзів і дивовижних вистав. Я багато чого навчився в Росії. Світ навколо мене існує тому, що є моя дружина. За великими вікнами на четвертому поверсі, де мешкав колись один комуністичний міністр, небо ясне. Слухаю Моцарта у виконанні блискучого скрипаля. Музика промовляє до мене, і я її розумію чіткіше за слова, що чую з телевізора. Я зараз далеко від Пеннабіллі й самого себе. Я не ставлю собі запитань, оскільки не знаю, що відповідати.
Повернення у старі приміщення пристарює людину. У залі Будинку письменників аншлаг. Мені наговорили компліментів і зробили чудові подарунки прекрасні режисери й актори. Квартира наповнилася квітами. Я з півгодини стояв із оберемком троянд. Нарешті Лора занесла ті троянди на кухню.
Небо яскраве й гостре, як щойно пробуджене лезо. Сьогодні субота. Лора приготує спагеті з тунцем. Потім вона побіжить із квітами на цвинтар, щоб покласти їх на могили своїх небіжчиків, а я залишуся вдома з Далі й думатиму про Грузію, а також про Пеннабіллі, де, як мені сказали, падає сніг.
Ні Пеннабіллі, ні Москва не можуть витягти мене з туману печалі, що останніми роками спустився на мене. Треба думати не про одне певне місце. Воно вже чекає на нас. Потрібні невеличкі мандрівки для швидких і розмаїтих утіх. Москва не може стати притулком. Забагато заторів, забагато труднощів на шляху до місця яскравих подій і до друзів. У Пеннабіллі можна рухатися з легкістю. Там немає необхідності пересуватися. Бо куди там іти? Треба розмірковувати й дивитись у вікна. Марно шукати способів відволіктися. Не допоможуть потрясіння й буревії уникнути прикрих думок.
Я думаю про створення місцинки в Сантарканджело, яку я заповнив би своїми творіннями. Картини, гравюри, кераміка, меблі, розписані полотна. Думаю, що своє дев'яностоліття відзначу в Сантарканджело, якщо, звісно, доживу до того часу. Москва сіра і кваплива. Я залишився лежати на канапі. Лора пішла до консерваторії послухати молодого піаніста Луганського, нову й виняткову зірку.
Я почуваюся ліпше, горло вже турбує менше. Сонячно. Але прийшло похолодання. Я думаю про Іспанію. Із Севільї до Мадрида — на машині. Ми проїхали дубовими гаями, і я помітив биків з білими рогами, що пронизували небо. У машині Сергій з Італії сказав мені: «Я тобі потім скажу те саме, що кажу тобі зараз». Ми бігали з Лорою на виставку Бориса Мессерера в одному з салонів парламенту. Кілька портретів чудової поетеси Белли Ахмадуліної. Вони дивовижні. Її обличчя й уся постать випромінюють найрозпачливіші думки. Мене притягує її віддаленість від цих місць — наче вони написані з пам'яті. Небо, зображене у краєвиді, побачене очима балерини Легоберієвої[23].
Уночі мене трохи лихоманило. А сьогодні зранку — 36,2 С°. Московський ранок ошелешує мене. Удень я щасливий, що перебуваю тут. З настанням ночі думки вбираються в меланхолію. Вона та сама, на жаль, що обсідає мене в Пеннабіллі. Повертаючись туди, я думаю, що хотів би вирушити в невеличкі мандри, пошукати покинутих місць.
23
Прізвище подається за текстом оригіналу. Відомостей щодо згаданої особистості знайти не вдалося (