Выбрать главу

Вечоріє, а я так само сиджу в кімнаті. Я маю пригадати історію, зокрема, свого дитинства в Сантарканджело, з гільзами від снарядів Великої війни, у які моя мати ставила квіти, і деякі вдяганки зі шкіряними елементами, і центральний стіл на весіллях моїх сестер. Потім — небо, що є синявою ночі. Постійно запитую себе, що я робитиму, коли повернуся до Італії. Ці поїздки до Росії, як видається, завжди щось обіцяють. Чимало очікувань справджуються, але я відчуваю, що не тут моє місце. Забагато автомобільних заторів. І славні друзі зі своїми проблемами. Треба мати в Італії бажання почути голос Джанні, який говорить мені про краєвиди й закликає дивуватися римській присутності. Раз у раз утішатися виглядом долини Марек’я з височини. Померти з надією побачити такі речі. Мир. Я перебуваю у стані смиренного одужання. Попросив перевернути всі квіти догори дриґом, щоб бачити, як вони в’януть разом зі мною. Ми думаємо назавжди залишити Москву. Розраховуємо, як продати меблі та квартиру. Не найдоречніший час для цього, однак нас непокоїть радше те, що ми не знаємо, де саме купити житло в іншій частині світу. Ми могли б також витратити час і кошти, подорожуючи, наприклад, круїзним судном. Я дійшов до того, що міркую, як старі жінки.

Хтось прокинувся, щоб повідомити нам про землетрус в Абруццо. Багато росіян телефонують мені, аби розвіяти мій смуток.

Прийшов Леонід, крихітний худенький чоловічок із білою, майже прозорою бородою. Він зняв документальний фільм про старообрядців, які живуть убого в дивовижних місцях. Люди, поховані у своїй вірі, стародавній і вічно замовчуваній. Аж до 1700 року вони не мали єпископів і керувалися старими книгами, які читали найосвіченіші.

Після 1700 року з Угорщини прибув єпископ і були створені невеличкі органи для керівництва цими відколотими від офіційної церкви вірянами. У тайзі, неозорому лісі, що тягнеться від Уралу до Владивостока, якщо вітер дме з півночі, немає риби в річках. Траплялося так, що впродовж років вони харчувалися хлібом із трав або гороху. У бородах заплутуються слова, що беззвучно спадають із вуст, а тоді ковзають уздовж постатей, повних вітру й утечі. Проте, їхня присутність як така вже є молитвою.

Я ні в що не вірю, але потребую цих людей, відмінних від мене, сповнених духовної втіхи, мені недоступної.

Я відчуваю, що скоро цей невеликий потічок вступить у море, оскільки зникнуть ці люди, зіткані з духовності.

Я прокинувся рано з болем у голові й думкою про землетрус, який зруйнував Аквілу, світле місто в центральній Італії. Понад 200 загиблих, 50 тис. залишилися без даху над головою.

О четвертій годині дня я виступатиму перед студентам ВДІКу, головної кіношколи Росії. Скажу їм, що мають вірити мені на слово? Заледве. Вони самі мають дати правильні сигнали щодо історії нашого часу.

Я закінчив насичену гострими словами розмову, коли вже було пів на сьому. Здається, я задовольнив цю студентську аудиторію. Уже вдома, у ліжку — не знати чому — я пригадав дівчину, яка приходила від Таліма й бороданя, що показував документальний фільм про старообрядців. Найкраще за сьогодні — нагадування Лори про листування двох японських бізнесменів. Один запропонував іншому дуже вигідну справу. А той відповів, що не схильний мати справи з людиною, яка в листі з пропозицією не згадала предивного снігу, що саме випав тими днями.

Москва починає показувати мені важливість Пеннабіллі, де з вами, як сказав Єлисей, товаришує самота. Вони вважають, що мене треба розважати подіями й виставами. Я теж так гадав. Я відчуваю, що мені потрібні нові зустрічі, присутність у житті нових світлих постатей.

У середу я подумав, що вже четвер. Сонячно. Я пройшовся до продуктової крамниці. Хотів купити авокадо, але всі вони виявилися твердими. Зустрів чоловіків з різкими рисами вкритих зморшками облич. Тут, у Росії, обличчя людям виліплюють морози. В Італії ми не такі скульптурні.

Я виступав у Фонді Солженіцина. Промовляв дві години. Наприкінці для мене влаштували концерт. Я був вражений виступом грузинської співачки, яку бачив, коли ще замолоду бував у Тбілісі. Мене зворушив її спів, сповнений гарячих зітхань. Дві пісні Манани — так звуть виконавицю — досі в моїй пам'яті, досі бринять мені у вухах. Багато сонця. Її шпакувате густе волосся було тлом для оголених рук, а витончені пальці торкали гітарні струни, створюючи акомпанемент голосу, який виводив мелодію, аж доки вона завмерла у вологому й туманному віддиху. Пісня була, імовірно, плачем на спогад про біль Грузії, про її страждання — незалежно від того, чи слова говорили про це, чи про щось інше. Її пісня, супроводжувана також звуком млинка в руках іншої дівчини, підкреслювала виразну тугу за чимсь, що вона втрачає, — за клаптиком раю, тобто за батьківщиною. Я теж не раз зазнавав щастя в цьому світі, з кишенями, повними щедрості.