Сьогодні ввечері, імовірно, поїздом о шостій тридцять ми їдемо до Санкт-Петербурга. Я знаю, у мене є інші зобов'язання, і ця робота непокоїть мене й Лору. Нас, однак, перемагає бажання побачити це прекрасне місто, сповнене італійського духу. Я відчуваю, що ми таки поїдемо.
Ось уже три дні я в Санкт-Петербурзі. Мої очі споглядають цей дивовижний світ, мій погляд любовно пестить канали й будинки вздовж них, що відображаються у воді. Я бачив це місто взимку, коли барвисті уривки віддаленої реклами ковзали крижаною Невою. Я почувався, як Акакій, славетний і нещасний гоголівський персонаж. На вулицях Санкт-Петербурга я бачив багатьох людей, доволі елегантних, а також — прояв із таким химерним казна-чим на вухах, що наводило на думки про великих тварин.
Я у віці, який дозволяє отримувати таємничі насолоди. Сиджу в машині й дивлюся на шпиль Петропавлівської фортеці, який посилає мені золоте вітання запорошеним повітрям, через сніги, помережані лискучими латками білої криги. Я подумав, що було б непогано жити в елементарній грі цього великого лабіринту. Туман. Сніг і дощ не вщухають і намагаються надати безладнішого вигляду цьому акуратному геометричному світові.
Імовірно, це одна з найкращих мандрівок мого життя.
Я сидів у холі готелю «Європа» з балконами, рельєфними від скульптур, із яскравим небом у вікнах стилю ліберті, які дарують вам атмосферу з зеленим мохом. На стінах — великі скляні метелики, що мають задовольнити таємну цікавість.
Удень я побував у кабінеті Пушкіна, поруч із диваном, який чув його останні подихи і його слова прощання, звернені до книжок, що стоять цілою стіною. Я везу в Пеннабіллі білу рукавичку, що її мені видали, аби я міг покалатати в маленький срібний дзвіночок, яким Пушкін колись викликав прислугу.
Кілька років тому директор музею, часто відвідуваного групами молоді, дозволив мені — як виняткову ласку — посидіти на дивані, і я прим’яв набряклу шкіру ложа, ніби сам був пораненим поетом, тож на якусь мить мені здалося, що я — це він.
Хоча Венеція ковзає на воді зі своїми гаптуваннями та своїми міцними каменями, Санкт-Петербург свій стиль Палладіо подає з більшою простотою й комфортом.
Після цих двох дивовижних міст, Венеції й Санкт-Петербурга, можна вже не перелічувати інших міст, які надихають вашого Поета.
У вчорашньому інтерв’ю я сказав, що мої подорожі далеко від Пеннабіллі стають щоразу коротшими. Домівка замикає мене в собі. Часто я дивлюся на світ із вікна. Чую, як дощ барабанить по гілках і листю дерев. Бачу, як сніг вибілює долину. Я жадаю, щоб до мого вікна принесло звістку про іншу планету, подібну до Землі. Таким чином, ми всі станемо землянами, і тоді зникнуть кордони, що розділяють численні республіки. Я з нетерпінням чекаю на цю новину. Вона, я знаю, надійде. І завдяки їй народиться колективна мрія, що дасть наснагу до життя людям, які наразі не мають ідеалів.
Масажистка, що часто їздить до Китаю, подарувала мені м’який шарф, яким я обгортаю шию, щоб перемогти зиму. Санкт-Петербург увійде в Помпеї моєї пам’яті й розташується там перед багнистою дорогою мого дитинства, поруч із кафедральним собором Сан-Базіліо, фонтаном Треві, бараком із часів перебування в концтаборі, повною дзеркал спальнею Лориної квартири, мигдалевими деревами у цвіту, Саною, якої я ніколи не бачив, і селищем із глини, що розчиняється в дощ.
[…]
Далі повернулася з пляшкою молока, яке вона купила в селян, що торгують перед виходом з метро. У кімнаті сутеніло, і білість молока робилася дедалі виразнішою.
Я знову побачив себе полоненим у Німеччині, під час спонтанної втечі з табору, із групою своїх товаришів. Від тисяч американських танків двигтіла земля навколо, німці тікали, залишаючи незамкненими ворота буцегарень.
Ми надибуємо напіврозвалений товарний потяг з одним-єдиним уцілілим вагоном. Решту поїзда становили купи дощок та арматури на платформах із колесами. Раптом розлігся нелюдський лемент, оглушливе розпачливе ревіння, від якого листя на деревах затремтіло. Ми вже кинулися було відчиняти вагон, але нас випередила юрма німецьких жінок, вочевидь, іще голодніших за нас. Вони розчахнули двері вагона, і звідти ринуло молоко. Усередині стояли щільною масою всі викрадені в Італії корови з розпухлими вим’ями, з яких цебеніло молоко. Чорні від виснаження німкені повкладалися горілиць у шарварку коров’ячих ратиць і почали ссати, жадібно стискаючи дійки спраглими губами, і тоді розпачливий коров’ячий лемент потроху улігся.