З Сальваторе Джаннеллою ми знову побували у дивовижній фортеці, зведеній у п’ятнадцятому столітті Франческо ді Джорджо Мартіні. Фортеця має форму черепахи. У лабіринті її підземель Паскуале Ротонді вирішив заховати величезну кількість картин італійського Відродження — подалі від ненаситних німців і нещадних союзницьких бомбардувань. Винахідливість цього чоловіка сотворила диво. Коли я згадую професора Ротонді, який був моїм викладачем в Урбіно, він уявляється мені таким, яким я побачив його колись із вікна університету одного літнього полудня. Згори він здавався маленьким і простував строго вздовж лінії, що розділяла рожеву тінь від цегляного фасаду Палаццо Дукале й білі камені видовженої площі. У мене виникло враження, що він ступав самими п’ятами, не відштовхуючись пальцями ніг. Я подумав, що йому було б утішно почуватися линвоходом. Потім він так несподівано й незграбно повернув до входу в Палаццо Дукале, що ніби провалився в порожнечу.
Люблю я ці храмові руїни, тепер уже остаточно покинуті. Стою і вдихаю повітря, зелене від диких трав і рослин, що оселилися на власний розсуд там, де в минулі часи збиралися віряни, перелякані й готові до тисячі сповідей, промовлених пошепки в ґратки сповідалень, нині вже іржаві. Численні бурі спромоглися пробити щілини в покрівлі, яка потроху завалилася зовсім. Тоді люди віддалилися від цієї церкви. Як мені розповіли люди — лише двоє братів та їхня сестра й далі ходили сюди молитися посеред кропиви. Двоє з них померли, а третій однаково навідувався до цих руїн дощовими днями, бо шамотіння струменів, що падали на парасолю, створювало враження великого гурту людей за молитвою. Я стою там часто в тиші, ніби чекаючи на щось. Учора до мене підійшла княжна Багратіоні, вигнана в заслання комуністами 1922 року. Так само, як тоді, вона тримала в руках велику валізу, повну фотографій. Тільки втілені у фотографічних образах спогади юності давали їй розраду. Отак, серед диких заростів, ми переглядали разом її княже життя та її неспішні подорожі каретою в Європу, а зокрема — у Марієнбад, разом із батьком-князем і сестрами.
Вони часто зупинялися саме в Марієнбаді.
Ми обнялися на прощання, як брат і сестра, після чого вона повернулася в табір, до Сибіру.
Мене останніми роками надзвичайно приваблює людська простота. Але не та, яку ретельно приховують освічені люди, бо їм соромно виявити будь-які прогалини у своїх знаннях. Я говорю про істинну, сказати б, примітивну простоту, початкову, подібну до землі, до бруду, до пульпи, вільної від зернин чи насінин злаків або квітів — простоту, здатну творити казкові жести, ба навіть осяяння, які ми іноді отримуємо від божевільних або від дітей. Фелліні мав тривалі стосунки з людьми, що жили на межі суспільно прийнятного. Я був знайомий із двома з них. Одного звали Фред, він колишній танцюрист, переможець бального конкурсу на витривалість, а інший — боксер, що вже зійшов із рингу. Зранку вони чекали у Федеріко під будинком, аби піднятися і спустошити його холодильник. Натомість дарували режисерові свою загадкову здатність слухати. Федеріко ронив свої слова в тишу їхнього мовчання й удавано байдуже вислуховував їхні проблеми аж до того моменту, коли так чи інакше вирішував їх розв’язати. Йому потрібна була ця безпосередність простої уваги, на кшталт тієї, яку маємо від котів або від інших хатніх тварин. Зрештою, багатьом буває потрібна присутність людини, здатної вислухати, присутність, яка створює щось на зразок відчуття фізичної захищеності. Коли Федеріко приймав ванну, той колишній боксер подавав йому гирю і змушував тричі повільно піднімати її. Ото й уся ранкова гімнастика. Що ж до Фреда, то він стримано супився чи морщив лоба або злегка жестикулював руками на знак свого зацікавлення розповідями Маестро й цілковитої його підтримки. Федеріко ж задовольнявся цією невибагливою публікою, потребуючи час від часу вихлюпувати на когось власні прикрощі. У періоди сонного літнього спліну, розлігшись у фотелі студії, Фред міг тихо переповідати всі злигодні та халепи своєї родини. А Федеріко, ймовірно, відчував полегшення, вислуховуючи розпачливі нарікання й порівнюючи їх із власними муками, яких йому постійно завдавало безсоння. Фреда він примудрився передати Мастроянні, який тримав його коло себе багато років, аж доки той помер далеко від дому, як заведено в котів. Більшою мірою, ніж будь-хто інший, я безнастанно питаю себе, якого роду пожиток могли мати й Федеріко, і той-таки Мастроянні від своїх повалених янголів-хранителів. Минулої ночі мені раптом спало на думку: а чи не був і я сам певний час однією з таких істот, утримуваних суто заради товариства? Скажімо, у мої перші роки в Римі, коли Федеріко щодня підбирав мене на тротуарі в районі стадіону Фламініо, де я в мешкав тоді у скруті. Ми їхали в Остію або у Фреджене, щоб глянути на море. Дорогою він мені розповідав про фільм, який хотів знімати, про «Маминих синочків», а я уважно слухав або, можливо, говорив із ним на діалекті, сповнюючи повітря словами, які допомагали йому переноситися в роки його юності в Ріміні. У неділю зазвичай він віз мене в Чінечіту і просив запалювати світло у п’ятому павільйоні. Він походжав його безкрайою порожнечею, а я прямував за ним на певній відстані, щоб не перешкоджати йому блукати стежками уяви. Можливо, я теж нині, коли приїжджаю в забуті куточки в долині Марек’ї та зупиняюся побалакати з самотніми старими, яким властивий особливий, первозданний спосіб життя і сприйняття світу, можливо, я теж живлюся їхньою щасливою простотою.