Неймовірно, скільки у світі покинутого взуття. Однак мого не могли знайти ніде. Я змалював свої черевики дуже добре: покручені й покошлачені, як савойська капуста. Після цього мого опису сержант учинив найблискучіший дотеп свого життя.
Якось уночі приходить він до мене і кладе мені на ліжко капусту. І тільки тоді я виклав йому всю історію свого германського полону. Я навіть пам’ятаю, як я почав: «Щодо капусти, то…», а тоді, потроху-потроху, дійшов до самісінької суті. Аж тоді він таки зрозумів чи принаймні повірив, що розуміє. Він побачив зв’язок між тим, як я голий переправився через річку двадцять років тому і як тепер мене знайшли голим коло річки.
Нарешті він таки подолав двадцятирічний розрив. Проте висновок з усього він зробив і двох шелягів не вартий. Він сказав, буцімто цього разу я теж сам роздягнувся, а травму дістав, упавши з висоти. Більше він не вигадав, що сказати. Відтак ми сиділи й дивилися один на одного в тиші. На тому все й скінчилося. Сьогоднішній ранок почався з осіннього світанку, який притягнули своїм дзижчанням мухи. Я захотів у Мілан.
У такий спосіб повертався додому мій батько після Першої світової війни. Тривалий час я ховався за чагарниками. Тоді підводжуся, оскільки бачу селянина, який збирає капусту. Я підходжу до нього, і він витріщається на мене. Обриває гнилий листок із капустини й кидає його на купу. Потім стинає іншу капустину, наче зрубує чиюсь голову. Тоді я питаю:
— Багато з наших не повернулися з фронту?
Він зосереджується, підраховуючи.
— Дев'ятнадцятеро чи двадцятеро.
Я сідаю поряд з ним і чекаю, коли він заповнить кошик. Перше ніж селянин ставить кошик собі на плече, я питаю, втупившись у грудку землі, яку тримаю в руці:
— А ті, що торгують ґудзиками, вони як?
— Які ще ґудзики?
— Крамниця з ґудзиками, поруч із шевцем.
— Хто, стара?
— Так, ота стара.
— Та живе собі.
Я задоволено розминаю грудку землі у жмені.
— А чоловік тієї старої?
— Показується на вулиці вряди-годи.
З цієї миті я починаю діяти поквапом. Іду до троюрідного брата й посилаю його до своєї матері, щоб він повідомив їй, мовляв, почув по радіо моє ім'я в переліку тих, що повертаються з полону і прибули до Мілана.
За дві години по тому знову вирядив його до своїх — сказати моїй матері, що на нашій станції зупинився товарний поїзд і я можу бути саме на цьому товарняку.
Тим часом сам я мчу на станцію й удаю, ніби щойно прибув на цьому потязі. Мені назустріч суне маса людей і серед них — моя мати. Але я заледве дивлюся на неї, попри те, що вона намагається обійняти мене за шию. Я тягну її вперед, одночасно розмовляючи з іншими людьми, і вона потроху вгамовується. А я не припиняю теревенити про те й про се, аж доки ми приходимо до нашого дому, де на мене чекає батько, стоячи просто на порозі. Я зупиняюся десь за п’ять кроків від нього, бо ми з ним завжди мали труднощі з привітаннями: ніколи не потискали один одному руки й не вдавалися до жодних інших ніжностей.
Якийсь час ми дивимося один на одного. Ні він, ні я не рухаємося, і всі решта теж чекають, як ми дамо собі з цим раду. Нарешті він робить крок чи два, а тоді знову зупиняється.