— Ти їв? — питає він мене.
— Так, я поїв.
Після цього він простує собі кудись не озираючись. Я питаю його:
— Куди Ви йдете?
Батько обертається всім корпусом, роздратований і збентежений:
— У мене роботи вище голови! — викрикує він.
І рішуче віддаляється глухим завулком, який не приведе його до жодного місця праці. Той завулок закінчувався муром, і батько йшов битися головою об той мур, як наш кінь Гомер, що страждав на тихе божевілля.
Перше ніж упасти на ліжко, я оглянув своє тіло. Ніколи в житті я не приділяв своєму тілу такої уваги, як зараз, коли я повністю роздягнувся. Почавши зі ступень, я піднімався до колін, стегон, грудей, рук. Якби ми справді звертали увагу, наприклад, на свої ноги, коли ходимо, можливо, усвідомили б, що вулиця, площа, шлях, якими простуємо, повторюють — хоч і як непомітно — сферичну кривизну Землі. Наші ступні її відчувають, вони ліпше знають, що ми насправді є тільки ворсинами або шпичаками на кулі, і без цього не гладенькій, бо на ній є також гори, дерева й таке інше; а маса люду утворює колючий наріст на земній корі, себто Земля — це їжак, і ми його колючки. Я зрозумів також, до речі, що навіть коли хтось схильний уважно вивчати своє тіло, то доступною до огляду виявляється тільки частина його, а саме — передній фасад. Воно має також тіньовий бік — так, якби ми були Місяцем або планетами. Найближчим до нас об’єктом є наше тіло, а ми його як слід не знаємо. Відтак я оглянув себе за допомогою двох дзеркал і знайшов на спині маленькі білі плями, подібні до подрібненого рису. Я сказав собі, що зазвичай частину тіла, якої ми не можемо розгледіти в себе, ми бачимо в інших. Ми знаємо, які ми самі, завдяки тому, що бачимо, як улаштовані ззаду інші люди. Але це знання плутане й поверхове. Я торкав кістки, навіть не знаючи, як називається кожна з них, яку функцію виконує; а всі вони — дуже важливі кістки. Як можна не знати бодай головних кісток, що утворюють наше тіло? Треба неодмінно вивчати напам’ять їхні назви. Можливо, є кістки, які потребують особливої турботи, більш чутливі до компліментів. І, ймовірно, саме через те наші руки раз у раз роблять несподівані жести, а потім укладаються на коліна або на стегна. Коротко кажучи, частини тіла можуть краще порозумітися між собою і здатні влаштовувати змови.
Мушу також зізнатися, що раптом, на якусь мить, я відчув зачарування. Це сталося тоді, коли моя рука піднялася, завмерла в повітрі і почала описувати числа й малювати кола, щоб повідомити мені хтозна що. То була магічна мить. Нарешті рука написала в повітрі слово. Слово, що містило літери «о» і «л». Я дуже добре пам’ятаю ті дві літери. У мене виникло враження, що вказівний палець написав слово «болість». Я не впевнений. По одній «л» укупі з «о» містять також слова «солодич», «доломіти» тощо. Але не в тім річ. Суть у тому, що мої кістки, яких я навіть не знаю поіменно, зверталися до мене з цим словом.
Милесенька, не питай себе, навіщо я оце показався з небуття. З твоєю вдачею тобі захочеться порвати листа, не читаючи. Не сміши людей. Зрештою, я вже в таке море халепи вляпався, що твій демарш нічого не змінить. Я зараз на борту літака над Америкою. Я не знаю, що там унизу — Міннесота чи Луїзіана. Америка в певному ракурсі подібна до Місяця. А я зараз над цим ракурсом. Лечу до Фенікса, що у штаті Арізона — п’ятигодинний переліт, якому не видно кінця. Мені не вірилося, що Америка аж настільки велика. Час у Нью-Йорку на три години випереджає час у Феніксі.
Це правда, я втік з Італії, але не так усе є, як тобі здається. Бо це не має нічого спільного зі шкідливими звичками. Проблема в іншому. Ти завжди все розумієш і, можливо, не бачиш колоди в оці. Проблема не в словах, чи поведінці, чи в чомусь на кшталт того. Принаймні так мені видається. Коли востаннє ти до мене навідалася, усе обернулося доволі серйозною справою, навіть якщо такою вона не виглядала. Та, можливо, саме від її наслідків я страждаю зараз. Ти маєш задуматися щодо того, як минали наші побачення раніше. Я чекав на тебе в ліжку, уже голий, а ти, коли приходила, одразу бігла у ванну кімнату, щоб роздягтися. Я чув, як ударялися об стіну твої черевички, коли ти їх скидала, як падав гребінець. Тоді ти виходила гола, ступаючи навшпиньки; і мені подобалася ця твоя інфантильна манера — я відчував у ній твою слабкість: ти хотіла видаватися мені вищою, стрункішою. Ти падала на ліжко і ставала чимсь білим поруч зі мною. Я затоплював свій язик у твій рот — глибокий і безмежний. І ось мій рот теж робився безмежним. І двоє наших тіл росли в кімнаті, наче надималися, аж доки моя спина торкалася стелі, доки я зачіпав боками протилежні стіни. А ти була широкою й забирала все ліжко, а одна твоя нога, можливо, заповнювала весь простір між ліжком і лівою стіною. І шафа з комодом тиснула на нашу плоть так, ніби нас укладено в ящик, де ми заледве можемо дозволити собі найменший рух. Увесь довколишній простір становила наша плоть, руки, рот. Чи то геть нічого. Дві баюри, одна на одній у квадратному контейнері. І ми стали чимось квадратним, ніби ми були водою, а всередині нас містилися предмети з кімнати, світло, телефон, олівці, тумбочка тощо. Тоді потужний вибух розвалював чотири стіни й у кімнату вступали хмари й сонце, а наші тіла розширювалися ще більше, заповнюючи собою вулиці, уподібнюючись туману або чомусь на зразок того.