Натомість під час нашого останнього побачення ти відчиняєш двері з ванної кімнати, підходиш голою до ліжка й наша плоть не надимається. Ноги, руки, гонади зберігають розміри, типові для стану спокою. Наші роти не робляться глибокими. Усе моє тіло лежить купкою позаду очей, що втупилися в нерухому ложку на нічному столику. Нерухомість, якої я ніколи не помічав у предметах. Предмети завжди в русі, ми зустрічаємо їх у руках людей або ж бачимо, як вони рухаються у приміщеннях, зупиняючись то на одній, то на іншій поверхні. Їхня нерухомість кидається в очі. Однак ця ложка, яку я зараз чітко бачив, була ніби навічно приклеєна до деревини нічного столика. І саме він зараз збільшувався, важчав. Я вже не міг уявити собі, що колись сам його перевозив. А ще я чув звуки, що доносилися з долішніх поверхів. Крапання води, наприклад.
Я одягаюся.
Обоє крихітні, ми виходимо на вулицю.
Відтоді я не маю бажання кохатися. Мені більше й не траплялося. Я не жадаю. У мене є тіло, яке мені влаштовує страхітливі неприємності. Можливо, мої ноги починають волочитися за жінками, а руки починають торкатися їхніх грудей або ще чогось; я, застукавши ці руки за такими речами, витаю думками казна-де, і в результаті — я по вуха в лайні. Як я вскочив у халепу? Я думаю, наше останнє побачення поклало початок моїй імпотенції, і відтоді моє тіло здійснює рухи на свій власний розсуд: це нервовий тик уповільненої дії, задавнені імпульси з часів, коли я функціонував досконало, — своєрідна форма інерції. Принаймні я не знаходжу іншого пояснення. Я хотів би якнайшвидше побачитися з тобою. Я припускаю, що з тобою в мене гарантовано все налагодиться. А ти як узагалі влаштувалася? У тебе хтось є? Тепер ти знаєш справжній підклад цієї ситуації й можеш визначити своє ставлення до неї. Однак тебе це ні до чого не зобов’язує. Роби, як тобі серце підкаже. Я лише хотів поділитися своїми новинами. Зрештою, у цьому й полягав мій намір, бо мені неприємно було б уявити собі, що, де-небудь зустрівшись, ми вдаватимемо незнайомих.
З найщирішими побажаннями.
Ми спимо в низькій підковоподібній споруді готелю, серед пустелі — не тієї, що Долина Смерті, а серед іншої, де проходить національне шосе. Одноповерховий блок номерів, розділених арками, у своєрідній оазі з пальмами й тамарисками. Земля присипана тирсою, алюмінієвий циліндр пересунутий сюди хтозна-звідки, сухі кінські кізяки, контейнер на сміття, кафе. Я прокидаюся рано і простую вздовж аркади. Вітер крутить куряву. Неділя. Під муром аркади стоїть пошарпана канапа. Я зупиняюся перед вітриною крамниці, яку можна умовно вважати антикварною. За брудним склом виставлені три пляшки блідо-фіалкового кольору чи, сказати б точніше, бузкового. Схоже, тутешнє сонце робить такими всі скляні пляшки, що потрапляють у ці краї. Дехто навіть закидає на дах молочні пляшки, щоб вони прибрали такого кольору. Пляшки з вітрини належали ще піонерам Заходу, тож вони зазнавали дії сонячного світла понад сто років. Мені сподобалася також їхня форма. Одна квадратна з викривленою шийкою, а інша — на кшталт видовженого овалу. Я хотів їх купити. Кручу латунну ручку дверей. Замкнено. Хтозна, де господар! Наш гелікоптер схожий на велетенську бабку. Я виходжу з аркади й заходжу в кафе-бар.
Довгий шинквас, за яким, над рядами пляшок, прямокутне вікно з блакитною стрічкою Національного шосе посередині, яке ділить навпіл пустелю. Молода афроамериканка сидить на шкіряному ослоні, утупившись у келих пива. Я влаштовуюся там, де шинквас вигинається, бо не хочу мати перед очима вікна з дорогою. Натомість я бачу бар в усю його довжину й у глибині ігровий автомат. Чорношкіра дивиться на мене, потім дивитися на своє пиво, потім — на дорогу за вікном, а потім знову переводить відсутній погляд на мене, наче я частина краєвиду. Нарешті вона бере келих пива й підносить його до рота. Вона робить це повільно, її губи розтуляються й торкаються скла, береги келиха м’яко затоплюються в них. Дивлячись мені в очі, вона вистромляє з рота язика й рухає його кінчиком у пиві, ніби шукаючи лимонної шкірки. Вона не п’є, а тільки вдає, аби продемонструвати рухи язика, що ковзає вздовж внутрішніх стінок склянки. Вона одно дивиться на мене. Нарешті вона п’є, так само рухаючи язиком, ніби то нескінченний гвинт. Бармен тим часом ставить переді мною чашку кави — саме тоді, коли я дивлюся на ноги дівчини. Я беру ложечку, щоб розмішати цукор, і розумію, що дівчина злегка розсовує стегна, демонструючи тінь у глибині. Її плоть там нагадує каву. І я занурюю свою білу ложечку в каву, як я заглибився б у ту темну плоть, а потім повільно воджу ложечкою в чашці, спостерігаючи за чорношкірою, а вона дивиться на мене так, ніби відчуває ту ложечку на собі. Вона мружиться. Я витягую ложечку з кави, як витягував би з плоті. Кладу її. Чорношкіра підводиться, проходить повз мене. Каже: