Упродовж двох днів я проваджу звичайне крамарське життя. Уранці відчиняю, о першій іду на обідню перерву, о третій знову відчиняю — і аж до сьомої. Напружено чекаю на покупця того ґудзика, але також відтворюю поведінку своєї матері. Прислухаюся до гамору й дивлюся на людей, що проходять, не помічаючи крамниці, повз її запилюжену вітрину. Але найпильніше я дивлюся на білу стіну перед собою, яку раз на день освітлює сонце. Воно кидає в неї стрілами курного світла, і тоді гвіздки в тиньку, забиті хтозна-коли й навіщо, позначаються тіньовими лініями, а дірки наповнюються чорною темрявою. Проте ні самих цвяхів, ані дірок не видно. Видно тільки невеликі косі й округлі тіні. І тоді мої очі заглиблюються у світло цієї стіни, і ми опиняємося в певному місті, певного дня в серпні місяці. Це Рим, яким я його побачив, коли моя мати приїхала, щоб відвідати мене.
Це відбувалося в один із тих сонячних днів, коли світло вгризається в мури й поглинає будинки або падає іскристими клаптями, подібно до снігу, і Рим зникає. Залишаються тільки тіні: тіні прямокутні, округлі, трикутні. Трикутні — це тіні від обелісків. Метр, два метри завдовжки або навіть десять, якщо згадати площу Святого Петра. І повітря вібрує лусочками палючого світла, наче хтось натер сонце на тертушці. Туристи ховаються в тінь, вони присідають навпочіпки у трикутниках — аж до їхніх кутів — і слухають чорні слова, що відлунюють у повітрі закінченнями -s і -us так, наче вони слова латинські. І скрики птахів стають чутнішими в цьому сліпучому світлі.
А поруч із густими тінями — інші, світліші, рухливі, як тіні птахів на землі, однак то тіні людей, що проходять, або машин, що проїжджають. А впереміш із цим усім тонкі лінії тягнуться сонячною землею в усіх напрямках, як павутиння — то тіні від електричних дротів, телевізійних антен і решти подібного. Та хоч би як, а найглибші тіні наводять на думку про мармури й цеглу. Свої властивості мають тіні людей або тварин, що пересуваються вулицями. Таким чином, із відмінностей у тінях можна зрозуміти, які тіла їх відкидають, і за тінями можливо було б реконструювати все — мури й людей — у разі, якби цього вже не існувало.
Того дня, коли приїхала моя мати, серед тіней у морі світла на площі Святого Петра пересувалася також моя тінь. Я шукав там материну тінь. Я знав, що вона приїхала до Рима побачити, де я замешкав, у якій дірі, і намагалася намацати мене, як намацують річ у купі непотребу. Моя мати на той час мала вісімдесят років, а я десять років мешкав у Римі, і вона ні разу мене за цей час не відвідала, бо ніколи не висовувала носа з дому. Але триклята жінка, не повідомивши мене завчасно, що приїде, доручає зателефонувати мені якомусь водієві, який сам не знав, що має мені сказати і як бодай називається кав’ярня, звідки він дзвонить. Так чи так, я кружляю містом, шукаючи її, як шукають голку у скирті сіна, аж близько другої пополудні мені спадає на думку доїхати на таксі до Ватикану й залишитися в центрі площі Святого Петра. Я роззираюся довкола й бачу лише тінь від обеліска. Маленький чорний трикутник із чотирма німецькими туристами всередині. Я занурююся у спеку. Придивляюся, чи немає інших тіней серед колонади. Немає. Піднімаюся східцями, щоб побачити, чи не ввійшла вона в церкву. Аж тут мені кидається у вічі крихітна тінь біля підніжжя фасаду. Я зупиняюся з напеченою сонцем головою й починаю сипати прокляттями, бо вже знаю, що то моя мати. Я кажу їй, що не можна так поводитися, виїжджати автобусом за триста чи чотириста кілометрів у такому віці. Обхопивши голову руками, усе дорікаю їй. Бачу тінь її руки, що піднімається й витягується. Мати торкає мене за праве плече, щоб указати на щось.
— Отам вікно Папи? — питає вона.
— Так, третє, у глибині, — кажу я і знову починаю сваритися.
Вона всміхається й питає мене, чому на вікні немає фіранок. Я не знаю, чому їх там немає. Я пересуваю свою тінь уздовж сходів. І моя тінь витягується за тінню моєї матері, після чого ми опиняємося в трикутнику тіні обеліска, і тут мати віддає мені жовтий паперовий згорток і каже, що привезла мені м’ясо. Та яке ще м’ясо! Сперечаючись, ми зникаємо в білому світлі площі. Потім у квадратній тіні таксі. Потім у дірі мого житла. І вже тут вона мені каже, що не могла собі уявити, де я є, бо ж не бачила домівки. Вона мене уявляла собі в місті, утвореному самими тінями. І я вже не знав, чи то я бачу місто з усіма тими тінями, чи то вона бачить мене серед тих тіней.