Можливо, вона мене бачила проти білої стіни крамниці, бо ця стіна була для неї Римом, як є нині для мене, з тінями цвяхів і дірок.
Час, однак, спливає, а я непорушний. Сиджу. І, сидячи, дедалі більше перетворююся на свою матір. Змінюються навіть мої думки. Тепер це думки сидячої особи. Думки сидіння. І нарешті я прислухаюся до наближення кроків. Це кроки когось, хто хоче ввійти в порожню крамницю. Справді, заходить чоловік. Іноземець; можливо, іспанець, що подорожує Італією. Оскільки над крамницею висить знак — великий ґудзик, — він прийшов питати ґудзика, такого, як у нього на піджаку. Я бачу, що одного бракує. Я беру ґудзик із прилавка, підношу до тих, що сеньйор іноземець має на піджаку, і переконуюся, що вони такі самі. Я продаю йому ґудзик. Ховаю виторг у кишеню. Він виходить.
Того-таки вечора я замикаю крамницю й вирішую більше до неї не вертатися.
Велика подорож Америкою нині вбирається в невеличку мандрівку, а та знову робить її довжелезною. Яка з цих мандрівок міститься всередині іншої — мала всередині великої чи навпаки — я не знаю, так само, як не можу зараз визначити, чи тіло й надалі владарює наді мною, чи вже я починаю брати гору над ним. Я був би щасливий, якби перемагав, але також і дезорієнтований, оскільки плекаю думки про помсту. Я не знаю, чи майбутнє починається в минулому, чи минуле повертається через майбутнє. А тут на мені сонце; на мені, на цій молодій жінці, на цій курній підлозі, яка вичовгується під моїми захищеними тканиною коліньми. А я все рачкую вперед, рухомий жаданням, самим тільки жаданням. Ні у що не вірячи, я, однак, каюся в тому, чого не зробив чи принаймні не знаю за собою; або ж я женуся за гріхом, який ще тільки маю намір скоїти, а водночас читаю покаяння. Насправді в мене відчуття, що в лабіринті мене штовхає жадання оволодіти молодою жінкою, яка рухається попереду мене. Я її переслідую або мені видається, що переслідую, коли ясно бачу, як вона рухається спіральним колом, розташованим трохи далі за моє; але в мене також буває враження, що жінка за мною женеться, коли її коло переплітається з моїм, і тоді вона опиняється в мене за спиною — перше ніж за кілька хвилин я знову побачу жінку на орбіті її спіралі — загалом складнішої за мою. А мене, як я вже зазначав, підштовхує аж ніяк не свідоме бажання. Моя втіха в тому, щоб знаходити невеличкі знаки, графіті вздовж стежини. Це жадання тіла, і край. З іншого боку, я тільки радий, бо вже давно ні з ким не кохався.
Голос жінки, цієї жінки з лабіринту, заскочив мене зненацька, пролунавши позаду мене, в один із тих моментів, коли я почувався переслідуваним, а не переслідувачем. Я сповільнюю ходу й чекаю, доки жінка перейде у відрізок своєї спіралі, паралельний моєму. Я дивлюся в розпалені очі, у її сильне вродливе обличчя. Її голос тремтить, коли вона знову починає говорити; і майже одразу в ньому з’являються нотки збентеження.
— Ви бачили його?
— Кого?
— Рудого кота.
— Я бачив чимало рудих котів. Про якого мова?
— Про тутешнього кота. Безпритульного.
— Тут не бачив.
— То, імовірно, бачили дівчинку.
— Яку дівчинку?
— Дівчинку, яка шукає кота.
— Ні, дівчинки теж не бачив.
— Ви з цих країв?
— Так, я народився тут неподалік, але мешкаю в місті.
— І Ви не чули про трохи розбещену дівчинку з чорними очима?
— У якому розумінні, «розбещену»?
— У повному. Навіть якщо це не кидається в очі. У її рухах, у її голосі, у тому, про що вона просить.
— А що вона просить?
— Те, що вона просить, огидне та інфантильне, і врешті-решт їй починають поступатися.
— Поступатися в чому?
— Ви її знаєте чи ні?
— Ні.
Жінка рушає далі, човгаючи коліньми вздовж звивистого маршруту. Я теж відновлюю рух. Ще спекотно, ще світло б’є в кам’яні плити підлоги, і я намагаюся згаяти час, рахуючи ці камені. Повторюю історію монастиря, знову бачу навколо себе ченців, які його звели, — восьмеро під керівництвом брата Форміки. Брати карали своє тіло. Вони не розмовляли один з одним, тож мова була їм ні до чого. Очі тримали долу, тож бачили ноги, сандалі, бруківку, багно, куряву, сніг. Іноді яких-небудь тварин і часто тіла, розпростерті на підлозі для покаяння чи навіть короткого сну на твердому. Коротко кажучи, тіло своє вони тримали в собачій шкурі. І з усіма можливими обітницями. Про секс, ясна річ, навіть не згадуємо — про таке вони забули, як шнурком зав’язали. Отак, думаючи про ченців і монастир, про брата Форміку з його маніакальним бажанням годувати мурах, залишаючись у вічному поклоні, так що на старість спина йому зігнулася навпіл, я запитав себе, чи не через усі спокути того часу, через ті ворожі до тіла релігійні аскези я тепер сплачую бунтом своєї плоті та зневажених рук? Чи не через це тепер моє тіло попихає мною? Мститься. Тим часом я переслідував жінку, а вона, можливо, переслідувала мене — але несвідомо.