На сірій кам’яній підлозі залишалася блискуча доріжка, подібна до сліду равлика. Я відчував віддих тієї жінки, навіть її запах, відчував її шкіру. Я мав винятковий нюх, моє тіло було готовим і збудженим. Навіть перебуваючи на солідній відстані, ми обмінювалися поглядами, а ще більше тоді, коли криві двох шляхів зводили нас пліч-о-пліч. Ми навіть призупиняли рух, і вона дивилася на мене з болем, а також з іншими почуттями в очах, так, ніби хотіла б мені довіритися, але їй бракувало мужності. І ще з першого разу я побачив, що вона злидарка. Здалеку видавалась елегантною, майже буржуазною. Але зблизька вона була типовою простолюдинкою в чорній сукні, яка надавала їй суворого вигляду, а на сукні була приколота англійська шпилька, яку завжди мають при собі сільські жінки — на випадок, якщо знадобиться або защіпнути подерту спідницю чи блузку, або ґудзик десь відскочить. Вона мовчки дивиться на мене, а потім несподівано починає говорити, ніби під дією раптового внутрішнього бажання, і тоді вигулькує тема рудого кота чи пак зустрічі з малим дівчам за десять днів до того. Жінка ходила навколішки лабіринтом, який вона називає Via Crucis[26], спокутуючи гріх, — вона не сказала який, — аж раптом побачила дівчинку років дванадцяти, що наближалася боса й уся запорошена. Дівчинка ходить туди й сюди, обертаючись повсякчас, ніби чогось шукає. У неї посмішка чорної комахи. Але кожного обеззброюють її невинні очі. Питає мене, чи я бачила її кота. Я кажу, що ні. Потім вона повертає за чагарники, нишпорить там, шпортає всюди своїми руками, а тоді — знову до мене й лягає на підлогу. Я човгала коліньми й молилася, а вона совалася всім своїм тілом поруч зі мною й дивилася на мене. І питала мене, чи я його бачила. А я відповідала спокійно, що не бачила. Вона, почекавши трохи, знов питала, чи я його бачила. І дивилася на неї втомлено і спокійно, а вона на мене — спокійно й незлостиво. Вона посміхалася, облизувала губи й була ніжною. Ніжною й лихою. Жінка перериває свою оповідь і раптом каже мені:
— Ти зараз теж такий.
— Такий — це який?
— З очима, як у неї.
Я бентежився, бо справді більше не спроможний був наказувати своєму тілу. Я дивився на неї з жаданням.
— Слухай, — кажу їй, теж звертаючись на «ти».
Вона відновлює рух, човгаючи коліньми вздовж доріжки. Підошви її стоп брудні від пилу, далі елегантні литки, коліно, що повільно ковзає каменем, несучи вперед стегна й важкі клуби. Плоть, що перекочується під легкою сукнею. Мої очі сфокусовані на цій плоті. Непорушні плечі й підтримувані руками перса. Голова вкрита волоссям, навіть на очі спадають рудуваті пасма. Ми обмінюємося кількома поглядами, її губи розтуляються й затуляються, але я не чую слів. Тоді я намагаюся дістатися до відтинку своєї спіралі, що біжить паралельно її маршруту. Наздоганяю жінку й питаю в неї:
— Ви говорили до мене?
— Коли?
— Зараз. Я думав, ви до мене говорите.
— Я молилася.
— Мені здалося, ви промовляєте інші слова.
— У якому сенсі?
— Не слова молитви.
— А які слова?
— Вільні слова. Сороміцькі.
— Мабуть, мій рот артикулював слова, про які думали ви.
— Можливо. Однак вийшло на те, ніби ви їх промовили, і я збуджений.
— Мене жодні слова більше не зачіпають.
— Я не вірю.
— Перевірте: скажіть мені якісь.
— Які слова я маю сказати?
— Найгірші.
У мене язик присох. Але я через силу вимовляю кілька таких слів. Вони бризкають їй в обличчя, не відбиваючись у його виразі. Тоді я припиняю, а вона просить мене казати далі. Однак я більше не можу, і тоді вона повільно вимовляє назву жіночого статевого органу. Розділяє слово на склади, а потім вимовляє його по літерах. Потім вона дмухає на ці розрізнені літери, ніби показуючи, що все відлітає і що за цими літерами немає нічого, тільки дим. Я ж похнюплюю голову й очікую, що вона знову рухатиме свою плоть звивистою стежкою лабіринту. Натомість вона спирається плечем на моє плече, щоб показати свою втому. Наш контакт здається природним, я її охоче підтримую, а вона дедалі більше спирається, а я ще виразніше відчуваю вагу її тіла. А може, вона штовхає навмисне, я притискаюся до неї, удаючи, що підтримую. Можливо, вона тільки вдає втому, а я — підтримку. Я відчуваю спітнілу плоть під її легкою чорною сукнею. І впродовж цього інтенсивного контакту наших тіл я її розпитую про рудого кота й дівчинку таким холодним тоном, ніби не думаю ні про що інше, і вона промовляє до мене відсутнім тоном. І, можливо, саме завдяки цій відсутній манері, яку я своєю чергою теж виявляю, не надто уважно слухаючи, жінка дозволяє собі висловлюватися жорстко й щиро. Вона каже, що дівчинка взяла собі в голову, буцімто вона сховала її кота собі під спідниці, щоб викрасти його. Вона наполягає, що хоче побачити, чи я не ховаю кота під спідницями. Хоче, щоб я задерла спідниці. І, ніби не довіряючи, сама простягає руки, щоб задерти їх мені — її руки великі, але рухаються по-дитячому. Маленька дівчинка, яка мала вигляд, посмішку й жести, відмінні від невинних слів, що вона промовляла, — як чоловіки, що гарно говорять, а рухаються по-селянськи. Я їй не дозволяю задирати мені спідниці, але ні в моїй відмові, ні в її наполяганні немає злого заміру. Усе здається чистим. Аж доки я втомлююся й задираю спідниці, аби показати, що там немає рудого кота. І саме цієї миті вона починає плакати, кажучи, що побачила його, побачила рудого кота, і тягнеться руками й обличчям, щоб покликати свого кота, і рвучко задирає мені спідниці. Вона кличе його в дивний, але ніжний спосіб. І тоді я вже нездатна опиратися цьому тиску, абсурдності цієї любові дівчинки до свого рудого кота. І я вже не могла зрозуміти, чи то вона несповна розуму, чи нею попихає вадливість. Я простяглася на камені, не бажаючи чинити опору, і якийсь час відчувала, як дівчинка нишпорила моїм тілом, пестила його так, ніби знайшла свого кота, і примовляла дитячими словами, аж я майже повірила, що кіт справді десь там. Але я була ошелешена, я не розуміла чи, може, нездатна була зрозуміти, що є в цьому також і щось огидне. Мова жінки ставала дедалі більш плутаною, і я переставав уже вірити в історію маленької дівчинки й рудого кота. Раптом я відчув, що вона хочете збурити мене, спокусити своєю хворобливою розповіддю, своїми галюцинаціями. Я навіть думаю, що вона повія, одна з багатьох повій, які повзали лабіринтом навколішки від середньовіччя до наших днів. Можливо, то її ремесло: повія з лабіринту, на зразок повій з автостради або вуличних повій, повій на виклик тощо. Справді, як вона мене раптом застукала в лабіринті? Так, ніби шпигувала за мною з-поза якогось дерева й одразу скочила на стежку, вдаючи покуту за гріх. Гріх збуджує. Внутрішня зустріч із чимсь прадавнім, подвійне насильство — над плоттю й над душею. Я дивився на неї й питав себе, що вона мала би зробити чи сказати, щоб попросити платню? Під яким приводом вона мала б отримати гроші? Може, вона б заговорила про свічки, чи про пожертву для якоїсь парафії, чи навіть удавала б, нібито загубила свій гаманець, чи вдалася би ще до якої невинної чортівні. Утім, вона могла також поставитися до мене грубо: призначити ціну, заявити, що її тариф такий і такий, вимагати свої зароблені гроші. Я думав про такі речі й дивився на неї, а вона, мабуть, зрозуміла, що я відволікся, тож стала знову повільно посуватися навколішки, щоб посилити моє жадання в цю мить нерішучості. Вона знову демонструвала мені свою плоть у русі. І справді, я ладен переслідувати її, скочити на неї, притиснути її до кам'яної підлоги і спожити той гріх, за який я повзав навколішки. Ось нарешті гріх. А натомість я бачу рудого кота.