Ось уже три дні я сплю в орендованому за символічну суму великому сільському будинку. Стежинка від нього веде просто на пляж. Будівля дев’ятнадцятого століття нагадує шафу, але з великою кількістю однакових вікон і з вічками нагорі для освітлення просторого горища. Зовні досконала. Проте всередині є певні закриті приміщення, без дверей, ні до чого не придатні й повні повітря, яким ніхто ніколи не дихає й не дихав, і невідомо, яке їхнє призначення — так само, зрештою, як і тих заповнених повітрям порожнин у головах слонів, що можуть служити для утримання велетенськими тваринами рівноваги або посилювати певні звуки, або вони просто порожні, бо Всевишній не спромігся заповнити їх чим-небудь корисним уже після того, як спроектував слонові голову такого розміру, такої форми і пропорцій.
Того дня, коли я приходжу на пляж із довгими залізяками, щоб зробити з них колони в піску, помічаю, як щось скочується з однієї дюни. Дві-три іржаві бляшанки покотилися, зрушені, можливо, поривом вітру. Але повітря геть нерухоме, і тому я не припиняю спостерігати за бляшанками й бачу, що, закінчуючи свій пробіг, вони котяться просто до мене. Аж тоді я переконуюся, що то не іржаві бляшанки котяться, а рудий кіт. Тваринка наближається до моїх ніг і, гучно та проникливо нявкаючи, треться мордочкою об тканину моїх штанів. Надзвичайно ніжне створіння. Я нахиляюся, щоб попестити кота. Сідаю на пісок поруч із ним. Простягаюся, щоб він погуляв моїм тілом. Кіт товче мене своїми м’якими лапками. Він навіює на мене сон. Аж тут я бачу, що просто наді мною стоїть маленька чорноока дівчинка. Посміхається з дикунською насолодою. Розпатлане сплутане волосся. Важкі руки звисають уздовж тіла, яке ще тільки готується до розвитку. Вона мовчить, і я мовчу. Вона дивиться на мене роздратовано. Нахиляється, щоб забрати свого кота, але я однією рукою перешкоджаю їй. Вона сміється самими очима. У них — таємничі іскорки. Вона повторює спробу — можливо, тому, що їй подобається сплітати свої руки з моїми. Тоді я їй дозволяю взяти кота, але хапаю її за гомілку. Гомілка брудна, але сильна й норовлива.
— Залиш кота зі мною ще на трішечки!
Вона довго й повільно хитає головою на знак заперечення. У пориві цього заперечення вона також крутить усім торсом, так, ніби їй важливіший жест як такий, ніж його сенс. Я наполягаю. Один раз, двічі. Я стискаю їй щиколотку.
— Ой, ой! — зойкує вона, але відразу сміється.
Зрештою, вона кладе кота на мене, і тоді я беру одну її руку і змушую пестити кота. Проводжу її долонею від голівки кота вздовж його спини й до хвоста. Я так роблю один чи два рази, а тоді відпускаю руку, і вона, не дивлячись на мене, продовжує пестити кота аж до точки, де моє тіло набрякає. Але вона цього не помічає. Або вдає, що не помічає. Її рука робиться дедалі важчою, нахиляє котові голову, притискає спину, бавиться з хвостом, беручи його в жменьку і протягуючи вздовж тіла, одночасно торкаючи тилом пальців мій прихований прутень. Аж доки мокра пляма розповзається по тканині, а дівчинка вихолоджує моє хвилювання відсутньою й абсурдною посмішкою. Вона піднімає кота, вивільняючи кігті однієї з його лап, що зачепилися за мою футболку, і віддаляється безслівно й безгучно.
А я засинаю, вичерпаний, як буває після тривалої виснажливої праці. А коли прокидаюся, у мене в жилах наче нова кров нуртує. Підводжуся. Нарешті виникло бажання якихось вакацій. Так, щоб нічого вже не шукати, щоб навіть потягу до пошуку не було — інакше я приречений до нескінченних пошуків. Нічого не хочу вигадувати. Маю посадити такий собі іржавий сад, бляшаний гай. Відтак беруся до роботи того ж таки дня пополудні, вбиваючи в пісок три залізних стрижні по три метри завдовжки, а тоді ще кілька таких самих, але грубіших. Насамперед я намагаюся створити каркас для колон. Наступного дня приходжу з драбиною й, одна по одній, надіваю бляшанки на стрижні. Бляшанки легко прохромлюються, оскільки метал тоненький, як папір. Таким чином я їх нанизую на стрижні — і так народжуються іржаві колони. Колони високі й колони нижчі. Щось таке, що створює кінцеве уявлення про чорний храм, рештки грецького храму, почорнілі від вогню.
З ~ Павутини пам’яті ~
Я розповім тобі, як одного разу…
Троє святенників
Ми з Мікеланджело Антоніоні підшукували в безкраїх долинах Узбекистану піщані ландшафти для зйомок «Літавця» (L’Aquilone), казки, що зрештою стала книжкою, а не фільмом. І ось в одному місці зустрічаємо трьох святенників, яких ми впізнали за білосніжним убранням, довгими бородами, а головне — за світлом, яке випромінювали їхні постаті. Ці троє сідають із нами у вантажівку, щоб доїхати до цвинтаря. Могили в тих краях мали вигляд ям, з яких стриміли високі драбини, що ними за традицією спускали небіжчика. Також драбини могли допомогти мерцеві вийти з могили і бродити світом, якщо той забажає. Мікеланджело, закоханий у Polaroid, теж зійшов на кладовищі та зробив фото, яке тут-таки подарував святенникам. Ті оглянули знімок і повернути його зі словами: