Сьогодні вранці я оглядав листя на трояндових кущах. Хтось його об’їдає. Мені сказали, що це можуть бути равлики. Я шукаю їх поміж каміння високих мурів, які відмежовують наш сад від трав’янистих лук, що тягнуться в бік гори. Після вечері я відпочивав у сутінках. Помітивши в повітрі крихітні спалахи, підводжуся з полотняного крісла. Це перші мандрівні блищаки, яких я бачу в Пеннабіллі. Потихеньку прямую до сливи, що росте у глибині галявини. На третьому кроці щось хрумтить у мене під черевиком. Потім ще і ще. Я усвідомлюю, що вбиваю равликів. Зрештою, мені й казали, що вони виповзають уночі. Переконую себе, що це їхня відплата за понівечене листя троянд. Більше не зважаю на черевики, що стають єдиними відповідальними за кривду, вчинену равликам. Дивлюся на небо й намагаюся знайти Велику Ведмедицю. Учора один знавець розповів мені, що головними знищувачами листя є маленькі чорні комахи в хітиновому панцирі.
Маю визнати, що мене значною мірою сформував і дав напрям моїм думкам маленький дворик, за яким доглядав здебільшого художник Федеріко Мороні, коли йому було заледве двадцять років. То був маленький закритий простір, оточений мурами старих будинків і відокремлений сіткою від Кампо Мелотті, завжди тінистий — завдяки лозам мускату й величезному інжиру в центрі. Кури мали там свій невеликий пташник, укритий зеленавим мохом, із дерев’яною драбинкою, аби спускатися нею пішки — лапками на вологий ґрунт. Федеріко походжав під тремтливою тінню, довільно розкладаючи камені й рожеві цеглини навколо кущиків м’яти й розмарину. Він часто показував мені город у дні, коли мрячило і краплі легкого дощу сіялися з широкого листя інжиру, а кури, сховавшись від негоди, так само, як ми, споглядали довкілля. Не знаю, яким чином у Мороні виникла пристрасть до східного стилю. Великі плоди інжиру, які дозрівали наприкінці літа, часто падали на землю, і дві курки бігли клювати їх. Де ж ці дні, де розповіді, що приносив із Монтетіффі молодий учитель, коли бував на кілька місяців відрізаний від світу снігом? Нині я зрідка бачу Мороні, який невпевнено дибає тротуарами Сантарканжело, де буває лише заради дрібних покупок, що теліпаються в закритих пакетах. У мене викликають захват його роботи й ті загадкові стежки, якими він нас водив. Можливо, тепер саме його наука дедалі частіше спонукає мене навідуватися до покинутого містечка Трамарек’ї, аби подихати повітрям, яким дихалося колись у тому його дворику за будинком. Трамарек’я — це середньовічне містечко пилу, вкритих мохом мурів і кімнат без покрівлі, повних битої черепиці й осколків цементу та ріні. Мертве місто подібне до мертвого музичного інструмента. Вулиці, площі, провулки, які раніше збирали голоси, утворюючи точну гармонію деки, — їх більше немає. Шерехи природи й голоси птахів тонуть у заростях дикої трави. Звуки падають на землю, як падають порожні гільзи до ніг стрільця. Щоправда, у цих покинутих світах можна ще зустріти ті звуки, які сучасна цивілізація намагається повністю стерти. Наприклад, шурхотіння сухого листя кукурудзи, коли на ньому вовтузиться вві сні чиєсь тіло. Навіть у найвіддаленіших куточках оцінили сьогодні зручність сучасних матраців, і листя стало зайвим, непотребом, якщо не брати до уваги селянські багаття. Я знову відкрив для себе це сухе порипування, геть забуте нашими вухами, коли з-під купи сміття в погребі витягнув старий матрац. Я розклав його на сонці, і листя, вдихнувши на повні легені, наповнилося повітрям. Варто було мені лягти на цей мішок, і знову в моїй пам’яті ожили любі мені снігопади, якими я свого часу тішився разом із цими листками. Тоді я зрозумів, що покинуте містечко стало притулком гаморів і звуків, належних минувшині, народжених убогістю селянської цивілізації. Я впевнений, що тиша містить у собі уривки чогось лункого, ці уривки з незрозумілих причин залишилися бранцями всередині замкнених задушливих просторів або в щілинах мурів, затягнутих павутиною чи тонким шаром вологого пороху, який не випускає тих звуків назовні. Якогось вечора я опустив свій диктофон усередину печери, похованої під шаром нанесеного ґрунту, де до 1940 року жив один пустельник. Цей святий чоловік уважав наші розмашисті жести надміру театральними, а отже, занадто близькими до манер лукавого. Тому пустельник тримав руки схрещеними на грудях і не дозволяв собі зайвих рухів. Він помер на сільському путівці, а його печера обвалилася під час несамовитої бурі. Коли я повернувся по диктофон і став прослуховувати запис, то, крім тихого рипіння поїденого шашелем дерева, почув приглушений і стражденний голос. Здавалося, сердешний відлюдник волає: «Господи, врятуй мене від краси!» На жаль, багаторазово прослуховуючи ту плівку згодом, я більше не міг розчути слів молитви. Чому вони одразу стерлись? Чи то був тільки плід моєї фантазії, моєї впевненості, що я зможу відстежити уривки звуків, підвішених у повітрі, наче пух? Я знову взявся до пошуків жалісних голосів, ув’язнених у закритих просторах старого містечка й нездатних вирватися з запилюженої субстанції тиші. Однак марно. Я спромігся зібрати лише окремі спотворені звуки. Пахощі — такі, як запах цвілі, наприклад, скоріше викликали в пам’яті забуті голоси, хтозна-коли чуті. Попри те, я впевнений, що повітря сповнене втрачених звуків. Десь у небі напевне можна віднайти гуркіт Всесвітнього потопу.